Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

моє тіло у ванну. Вигадує легенду: не взяли на роботу після закінчення коледжу. Попросилася до нас, без грошей, спала на нашій розкладній канапі. Їй було соромно зізнатися навіть перед своєю матір’ю. Заливала горе алкоголем. Ми й не підозрювали…

Як близько я була від того? Одна таблетка? Дві? Чи таки накинулася тоді на Арона, зіпсувавши йому бездоганну інсценізацію? А може, несамовито заверещала, могли з’явитися свідки, і він вирішив не ризикувати?

Як близько я була від того, щоб стати фотографією в газеті? Читач лише коротко захитає головою, перш ніж перейти до наступної статті. Історія незнайомої людини, зліплена навколо прихованої правди. Голос, який ніхто не чує.

Розділ 33

Ребека повернулася до кухонних шухляд, я почала перебирати шкільні папери, шукаючи роботи Тео, переосмислюючи все, що він мені написав або сказав. Слова, які чула в телефонній слухавці, непрозорі загрозливі натяки в його електронних листах. Ти ніколи не замислювалася, що хтось за тобою стежить? – писав він мені.

Тепер я сушила голову, де ж іще можна було помилитися, коли думала, що це хтось інший, коли хибно оцінювала контекст? Я знайшла в зошиті твір, який Тео написав за кілька тижнів до того, як на березі озера знайшли Бетані. Ще раз прочитала ті рядки, які нещодавно показувала Кайлу:

Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла.

Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір.

А якщо йшлося про реальну людину, а не вигадану? Мені тоді спершу спало на думку, що Тео між рядками звертається до мене, натякаючи, що знає про моє минуле – бо я цього шукала. Чекала цього. Я тоді припустила, що Тео має на увазі жахливий вчинок, який приписували мені: що я збрехала в статті, і це призвело до смерті Арона Гемптона. Але, можливо, він натякав на щось інше?

Може, він тоді намагався мені повідомити щось важливе?

Треба, щоб він мені сам пояснив. Тео зараз напевне сидить за комп’ютером.

Я слухаю, – написала я.

Відповідь прийшла негайно.

Зустрінемося там за пів години.

Я глянула на Ребеку, на годинник, знову на екран комп’ютера.

Зустрінемося де? – написала я.

Я чекала, чекала. Нічого. Поновила сторінку з вхідними листами. Минуло десять хвилин, але Тео так і не відповів. Якщо досі не відписав, то вже не відповість. Залишалося двадцять хвилин.

Я схопила ключі і сказала Ребеці:

– Я ненадовго.

– Агов, хвилинку! Ти куди?

Ребека підступила ближче, і я захвилювалася, що вона зараз упреться рогом і скаже, що їде зі мною.

– Ребеко, я на годинку, – гукнула я на порозі. – Скоро повернуся.

Вибігла надвір, попростувала до машини, сподіваючись, що довго не затримаюся.

Стільки різних місць він міг мати на увазі. Я знала, де він живе, і знала, де знайшли чоловіка в машині.

Через десять хвилин я заїхала на порожню стоянку перед «Озерною таверною». Світло всередині не горіло – ще надто рано для обідньої зміни. На жердині тріпотів прапор. Я обійшла ресторан, вийшовши ззаду на всипаний гравієм схил, на те місце, де з озера витягували машину Еммі.

Я вступила в багнюку, з озера віяло холодним вітром, і я пошкодувала, що забула куртку. Поруч не було нікого. Я подивилася на годинник, стала біля води, пильно вдивляючись у навколишні дерева.

– Досить точно.

Його голос пролунав звідкись із берега, і я рушила в той бік, ближче до дерев. Ухопилася за найближчий стовбур, щоб не втратити рівновагу, і побачила Тео, який сидів трохи далі на поваленому дереві біля води. Він був у коричневій сорочці, темних спортивних штанях і заляпаних болотом кросівках. Якби він не заговорив, я б і не помітила – дивилася б повз нього, крізь нього.

– Чому саме тут, Тео? – запитала я.

Він схилив голову набік.

– Дивно, що ви не пам’ятаєте. Я б заприсягся, що то були ви…

– Була я?

Я підступила до нього ближче, розтираючи плечі.

– Та дівчина вночі. Яка волочила тіло до озера…

Я різко вдихнула.

– Ти це бачив?

– Я бачу чимало всякого, – відповів він.

– І нікому не сказав?

Тут він підвівся, і я згадала, що хлопець значно вищий за мене.

– Ні, – відповів він. – Не знаю. Той чоловік мені незнайомий. Я подумав, може, то він дівчину скривдив. Можливо, заслужив. Зрештою, не моє діло. Дівчата були обидві менші за нього. – Він знову обвів мене очима.

– Дівчата? Тобто не одна?

І тут у мене промайнула божевільна надія, нехай що він мені розповідав. Еммі. Можливо, він її бачив.

– Спершу була тільки одна.

– Можеш її описати?

– Ну, як я вже сказав, дівчина, яка волочила тіло, була достоту схожа на вас.

– То була не я, – заперечила я.

– Точно? – усміхаючись, запитав він. Його вуста розтягнулися в тонку лінію.

От гівно!

– Коли це було, Тео? – запитала я й, не дочекавшись відповіді, додала: – Тобі не здається, що ти мені зобов’язаний повідомити хоч це?

Але я чудово знала – марно тішити себе надією, що світ справедливий і що тобі віддячать взаємністю за кожну річ, якою ти поділилася. Він засміявся.

– До речі, в бібліотеці немає відеоспостереження, – сказав він. – Максимум, що ви могли дізнатися, це IP-адресу. І вона однакова для всіх учителів, учнів чи працівників школи. Включно з тренером Коббом.

– Звідки ти це взяв?

– Боже! Ви хоч уявляєте, що коїться в тій бібліотеці після уроків? – Він знову засміявся. – Ні, камер там не може бути.

– У мене є номер мобільного телефону, – сказала я. – Передплачений номер. Я знаю, що це був ти.

Він ледь схилив голову набік. Не підтвердив і не заперечив мого закиду.

– Нічого у вас немає, Ліє, – сказав він.

Я розвернулася й попростувала геть. Нехай я нічого не з’ясую, але в боргу перед Тео Бертоном теж не буду.

– Це було в понеділок увечері, – гукнув він мене, і я заклякла. – Або у вівторок вранці. Декілька тижнів тому, може, місяць тому. Точно не пам’ятаю. Я повертався додому з трейлера Джей Ті. Скоротив собі шлях і йшов повз ваш будинок. Я люблю гуляти в лісі. Ніхто там тебе не помічає. – Я обернулася до нього лицем і