Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

class="p1">– Власне, мама каже, що ти руйнуєш собі життя, – сказала вона, сідаючи на краєчок пластикового стільця, – що воно в тебе тріщить уже скрізь. – Ну, ясна річ, тріщини були скрізь, у стінах, між меблями; Еммі крізь ті тріщини і вшилася. – Я теж одного разу довела себе до такого стану, на першому році ординатури. Поки прийдеш до тями й сама це усвідомиш, буде вже пізно. Уже надто пізно. Ти вже на краю.

Ребека промовила це з особливою осудливою ноткою в голосі, ніби йшлося не лише про мене, а й про неї саму. Проте сестрі таки вдалося мене зачепити; мені від неї не втекти. Ребека й гадки не мала, наскільки мала рацію.

– Здається, ти непогано впоралася, – сказала я.

– Ну принаймні стою тут перед тобою, – сказала вона.

Я боялася, що про мої зізнання одразу дізнається мама. Як же бракує зараз Еммі!

– Ребеко. Я не можу повернутися.

Сподівалася, що вона вловить прихований сенс. Еммі б вловила. Прочитає на моєму обличчі. Впізнає, бо ж і сама таке розуміла, бачила в дзеркалі. Я чекала. Ребека дивилася мені в очі. Я хотіла зрозуміти, чи почула вона мене.

Сестра, важко зітхнувши, дістала з холодильника газовану воду. Це була пляшка Еммі.

– Шкода, що ти зі мною не поговорила, – сказала вона.

З чого почати? Як почати? Сестра мала певне уявлення про мене, проте за останні роки сталося чимало такого, чого вона про мене не знає. Я хотіла їй розповісти хоч щось. Адже Ребека такий довгий шлях здолала заради мене.

– Його звуть Кайл, – з усмішкою сказала я, і вона засміялася.

– То як ти з тим Кайлом познайомилася?

– Він детектив, який розслідує зникнення Еммі.

Вона обернулася на місці, вирячивши від здивування очі.

– Ти жартуєш.

– Прошу?

– Ти геть не шануєш кордонів, Ліє. А я гадала, що зможу тут якось допомогти. Боже мій! Це погано закінчиться. Дуже погано.

Такий простий висновок – і заразом такий категоричний. Можна подумати, що, поки я сплю, беззахисна, хто хоче без проблем може підійти впритул і встромити мені ножа між ребра.

– Ти забагато віддаєш, Ліє. І люди охоче тебе використовують, – сказала Ребека, і я почула відлуння маминих слів.

Десь я таке вже чула раніше. Ребека з мамою практичні, непохитні та незалежні, а я, так виглядає, ніколи не стану твердо на ноги.

На їхній погляд, бути готовою віддати себе по шматочку без жодного гарантованого зиску – це страшна помилка. Сенс будь-якої роботи, на їхню думку, – це просувати себе, підійматися вище. Саме так матері вдалося знову стати на ноги, і цей наполегливий підхід вона успішно передала Ребеці. А Ребека не могла його тепер позбутися. Тож я чемно терпіла її критику, нехай кусає, нехай відчуває себе сходинкою вище. Бо, правду кажучи, я б ні за що не помінялася з нею місцями – навіть зараз.

– Добре, – сказала вона, озирнувшись навколо. – Тоді починай.

– Що починати? – запитала я.

– Ну, розказувати мені, що відбувається, щоб я допомогла тобі все залагодити.

Прозвучало наче жарт, поки я не збагнула, що вона говорить цілком серйозно. І цілком серйозно вважає, що все завжди можна виправити.

– Слухай, якщо хочеш залишитися, залишайся. Але так, як ти пропонуєш, не вийде.

– Чому, Ліє?

– Бо зараз ти про моє життя нічого не знаєш!

– Ну то, може, я намагаюся сказати, що хочу знати!

Дивлячись на її запалі щоки, я раптом подумала: а хтось приходить рятувати її, коли вже скрізь тріщить? І чи я б сама на таке наважилася – сісти в літак, винайняти авто і приїхати до неї – спробувати допомогти?

Я глибоко вдихнула. Подивилася на її валізу. І вирішила зосередитися на завданні, яке мені до снаги.

– Ти надовго? – поцікавилася я.

Вона, здається, збагнула, що я простягаю оливкову гілку, і взяла її. Ребека сперлася на стіл.

– Тільки до завтрашнього вечора, – стишивши голос, сказала вона.

– Ребеко, я дуже рада, що ти тут. Справді. Але маю до біса незавершених справ. То, може, просто трохи розслабимося, га?

– Розслабимося, – сказала вона.

– Зателефонуй мамі. Скажи, що ти вже тут. Що все гаразд. Хочеш допомогти? Це була б чудова допомога.

Тим часом я пішла приготувати кімнату Еммі. Власне, я тішилася появі сестри, навіть якщо мені не подобалася причина її візиту. Вона моя старша сестра і не забуває про це. За кризових обставин шукають саме таку, це правда. Вона вміла відчувати наближення небезпеки, вміла відрізнити, що справжнє, а що ні.

Потім я сіла попрацювати за комп’ютером, а Ребека взялася прибирати. Я була не проти; нехай робить, що вважає за потрібне. Якщо гадає, що в такий спосіб може допомогти, – залюбки зроблю їй приємність.

Я працювала за кухонним столом, Ребека ввімкнула собі радіо й час од часу перепитувала: «У смітник чи залишити?», а я відповідала: «У смітник».

Пролунав сигнал нового повідомлення, і я різко випростала спину. Електронний лист від користувача TeachingLeahStevens. Від Тео. Я відкрила повідомлення. Тільки один рядок. Дівчина забуває про чоловіка в машині.

Волосся на потилиці стало дибки. Отже, він не відступає й не ховає голову в пісок. Якась частина мене занепокоїлася – чи я, бува, зайшла не надто далеко, як і з Ароном. А інша частина сподівалася, що зараз на моєму порозі з’явиться Тео, благаючи нікому нічого не казати. Запевняючи: це був жарт. Просто жарт.

Але благати ніхто не з’явився. Навпаки, Тео пішов ва-банк, ніби був переконаний, що в мене немає проти нього жодних доказів. Або ж вважав, що я їх не використаю. Цікаво, чому? Мабуть, тому, що сам мав щось проти мене – я забула про чоловіка в машині. Вочевидь, ідеться про Джеймса Фінлі, тоді не зрозуміло…

– Ліє? – Ребека, втупившись у мене, стояла біля столу.

– Пробач?

Вона тримала в руці газету. Той самий примірник із Бостона, знайшла в шухляді під час прибирання.

– У смітник чи залишити? – запитала вона.

Я заплющила очі.

– Залишити, – відповіла я.

Перед очима знову постали ті дівчата. Низка облич на різних місцях злочинів, усі зливаються в одне. Дівчата з моєї статті, мінливі обличчя. Як близько я була до того, щоб самій стати однією з них.

Ось, що я собі уявляла: Арон опускає