Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

Залишалося сподіватися, що є ще хтось. Ще хтось, хто знає про існування Еммі й бачив її.

– Я теж досі не знаю напевне, чи ти не затіяв якусь гру, – сказала я. – З’являєшся серед ночі, і я тобі, чорт забирай, виливаю душу, ділюся з тобою речами, від яких можу постраждати. То скажи мені, Кайле, хто кого тут обкручує?

Він підступив ближче й заговорив трохи м’якше:

– Ця справа, моя справа, зараз у твоїх руках, Ліє. Ти ж це усвідомлюєш, правда?

– Знаю, – кивнула я.

– Добре, – сказав він, кивнувши мені, а тоді додав: – Мабуть, ти таки мене знищиш.

І поцілував. Просто перед тими величезними скляними дверима – дивіться, хто хоче. Одним рішучим рухом стягнув із мене через голову блузку, дряпнув зубами за плече, підсадив на стільницю, і я геть розчинилася.

Розділ 32

Вона приїхала без попередження, як здебільшого щезають, а не з’являються. Сестра. Коли, стоячи перед скляними дверима, я побачила здалеку на дорозі синій автомобіль, то спершу подумала, що це Еммі. Що вона повернулася вибачитися, все мені пояснити й переконатися, що мені нічого не загрожує.

Усі мої сподівання розвіялися, коли авто, наче вагаючись, чи це правильна дорога, нерішуче зупинилося біля мого заїзду. Далі незнайома машина повільно під’їхала до будинку, запаркувавшись за автомобілем Кайла.

Я впізнала Ребеку по тому, як вона відчинила водійські дверцята – знайомим відпрацьованим рухом.

– Це моя сестра, – оголосила я.

Кайл за моєю спиною вилаявся, скривився, дивлячись кудись убік. Тоді накинув сорочку, пригладив рукою волосся. Через вікно чи задні двері не вибігти, адже синя машина стала просто за його автомобілем, і Ребека вже з цікавістю його розглядала.

– Заспокойся, вона лікар, а не репортер, – сказала я.

Проте Кайл, здається, не міг заспокоїтися. Вочевидь, він теж бачив початок кінця, і це була стартова точка.

– Напевно, мама попросила її заїхати. Ми не такі близькі насправді.

– Мені однаково краще піти, – сказав він.

Я бачила, як грузнуть її туфлі в багні на доріжці. Ребека пригладила назад волосся й підвела погляд. Вона не була білявкою від природи, але фарбувалася ще відтоді, як ми були підлітками. Її волосся завжди мало однакову довжину – чітко до плечей, і я подеколи уявляла, як вона щоранку підрізає його ножицями, щоразу, коли волосся хоч на міліметр зазіхне на спину. Пасма завжди гладенькі, завжди охайно закладені за вуха. Вона зупинилася на мить біля сходів і глибоко вдихнула.

Я розсунула вхідні двері й вийшла на ґанок.

Вона скинула валізу на першій сходинці.

– Сюрприз, – сказала вона, стримано всміхнувшись.

– Привіт, – сказала я. Тоді спустилася сходами й підібрала її валізу. – Чому ти не попередила, що приїдеш?

Вона обвела мене поглядом; видавила з себе широку усмішку.

– Що? Розбудила?

Я коротко зиркнула через плече і стишила голос:

– Ні, просто в мене гості.

Вона підвела брови й теж зазирнула за моє плече.

– Так рано в суботу?

У цю мить, як на замовлення, вийшов Кайл, привітавшись із Ребекою помахом руки.

Я його не представила. Сестра перевела погляд на мене. Я прокашлялася.

– Можеш переставити машину?

Вона видала дивний звук, схожий на смішок, але водночас і на презирливе «пхе». Іноді важко знати напевне, що виражають її емоції.

– Без проблем.

Кайл стояв поруч зі мною, поки Ребека переставляла машину. А коли сестра вийшла з авто, він, здавалося, розгубився й не знав, як у її присутності попрощатися й піти.

Врешті нахилився, мовчки тицьнув губами мені в скроню й рушив до своєї машини. Проходячи повз Ребеку, невпевнено сказав їй щось схоже на «Доброго ранку» чи «Гарно провести час», а сестра відповіла йому одним зі своїх неоднозначних рухів: легким кивком голови, люб’язним і зневажливим водночас.

Ми з Ребекою стояли на ґанку, проводжаючи Кайла поглядом.

– Новенький? – запитала вона, коли машина зникла з поля зору.

Я знизала плечима. Вона засміялася.

– Що з ним по-твоєму не так? – ніби захищаючись, запитала я, хоча планувала атакувати.

Ребека була вічно самотньою, невгамовною та цілеспрямованою.

– Та нічого, просто не очікувала, що в тебе є час на таке між тим поліційним розслідуванням та твоєю зниклою співмешканкою.

Вона була старшою сестрою, мудрішою, і завжди давала поради так, ніби давно звикла, що навколо мене от‑от все розвалиться.

– Запросиш усередину? – запитала вона.

– Звісно, – відповіла я. – Шкода, що ти не попередила. – Я б старанно поприбирала, приготувала б для неї кімнату Еммі.

Вона ввійшла за мною, на мить зупинившись біля входу на кухню. Я спробувала уявити, що вона побачила: вбогий інтер’єр, гучно скрипуча підлога під ногами.

– То он які ці чарівні принади сільського життя, – сказала вона.

У Ребеки все було стерильним. Білий лабораторний халат, неопренові рукавички, антибактеріальне мило, яким вона користувалася на вході й виході до кожної палати з пацієнтами. Я зауважила, що в неї білі кінчики пальців, ламкі нігті. І прозорий лак – це, вочевидь, необхідний захист, а не стильний манікюр.

– Тебе мама прислала? – поцікавилася я.

– Хіба я не можу приїхати з власної ініціативи? – Вона коротко всміхнулася й озирнулася навколо.

І все-таки вона з’явилася не без причини.

Уявляю їхню розмову. Мама намовляє Ребеку:

– Ти спілкувалася останнім часом із Лією?

– Вона кинула слухавку, коли ми говорили востаннє.

– Лія не відповідає на дзвінки. Може, тобі варто з’їздити до неї? Спробувати вмовити повернутися? Якщо хтось і здатний її переконати, це ти, Ребеко.

Сестра оглядала кімнату й раптом сказала:

– Що відбувається, Ліє? – І, не дочекавшись моєї відповіді, одразу вирішила копнути глибше й додала. – Що ти тут робиш?

– Ти ніколи не замислювалася, чи справді те, що ми робимо, – це наш єдиний шлях? Чи, може, в нас може бути якесь інше призначення? – запитала я й відчула, що ті слова прозвучали майже як зізнання.

Вона потопталася біля канапи, але натомість вирішила сісти на кухонний стілець.

– Знаєш, тобі пощастило не вчитися в ординатурі. Пощастило не залізти в борги по самі вуха. Тобі пощастило взагалі мати вибір.

Вона й серед студентів-медиків була найуспішнішою. І, на мою думку, аж надто стрункою. Тут, поза стінами її лікарні, за межами міста, було добре помітно, як вона виснажилася. Навколо очей почали з’являтися зморшки.