Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

відповім, завтра.., — Миронович аж піт з чола витер. Пересів до столу, не знаючи, за що ж взятися... Що придумати? Нічого путнього до голови не підходило. До рук — також. Узявся за папірця. Почав малювати скорпіонів. Його рідний знак зодіака. Згадував, хто йому перший раз сказав, що коли народжується скорпіон, хтось з рідних помирає. На день його народження помер дядько Петро. Дядько, який навчив вудити рибу у такий невідомий світові спосіб. Незабаром у нього знову день народження, якщо вірити гороскопу, то знову хтось помре...

— Чортівня якась, — Миронович підвівся з місця і підійшов до бару. Сів на високий барний стілець, зняв зі стелі один з численних кришталевих фужерів і налив найдорожчого в світі, як йому Роксана сказала, французького бренді Shato Montufo. Спробував прочитати вголос. Українською вийшло — Шато Монтуфо. А як вимовляти англійською чи французькою — не знав. Випив і лайнувся на адресу тієї і тієї мов. Мовляв, читаєш одне, вимовляєш інше, а маєш на увазі щось третє. Ні, таки українська краща і простіша, як вимовляєш, так і пишеш, і ще налив кілька крапель пекучої французької рідини, охолодивши її кубиками льоду.

На роботу після тієї розмови з Роксаною він приїхав раніше, ніж звичайно. Та ще й невиспаний. З мішками під очима, чого ніколи не траплялося з ним раніше. Секретарка Міла — «Кіндер-сюрприз» чи «Дірол без цукру», яка теж полюбляла прийти на роботу раніше за нього, цього разу запізнювалася. Він аж зрадів. По сотовому телефону зв’язався зі знайомим есбеушником.

— Слід визначити «ахіллесову п’яту» народного кандидата, — не то попрохав, не то наказав держсекретар.

— Зрозумів! — озвався по той бік «сотовий».

— Сьогодні до вечора, — наказав Миронович. — Його слабкості, його захоплення, його звички!

— Ми все це маємо, — відповів, не задумуючись, генерал.

— Як? — аж підвівся Миронович, ніби він розмовляв з Папою, а не з одним зі своїх підлеглих.

— У досьє є все. Мені залишається тільки погортати сторінки.

— Негайно погортай. А краще сідай за ксерокс, зроби копії і до мене...

— Буде зроблено... Через годинку у вас, Вітольде Володимировичу.

— Фу! — полегшено видихнув Миронович і взявся за склянку «Боржомі». Після вчорашнього бренді тягло на мінеральну воду.

У двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув він.

На порозі в усій формі стояв генерал.

Підтягнутий, стрункий ще зовсім молодий генерал з дивним і трохи незрозумілим прізвищем Головадибський. Він примчав до президентського секретаріату навіть раніше, ніж його тут очікували.

— Сідай і доповідай, — показав на стілець Миронович. Головадибському здалося дещо фамільярним звернення глави держсекретаря до генерала далеко не найнижчого рангу. Такого собі не дозволяли навіть прем’єр-міністр, спікер. Але генерал, як людина військова, дисциплінована, проковтнувши неприємну пігулку держсекретаря, спокійно сів, не виказуючи ані порухом м’яза на своєму вродливому і схожому на жіноче обличчі свого невдоволення від безтактовної поведінки Мироновича. Такого з ним не дозволяв навіть Папа.

Генерал чітко доповідав, Миронович уважно слухав. Голова дибський, здається, вже зрозумів, про що йдеться, як і про плани держсекретаря, чи Папи, або ж конкурентів народного кандидата у президенти. Йому не треба нічого вкладати до рота, розжовувати. Він належав до тих молодих і здібних генералів, які розуміють усе з півслова.

— Кандидат, про якого йдеться, полюбляє антикваріат, національну побутову атрибутику наших предків. Чи не найбільше закоханий у стародавні ікони. Особливо його цікавлять ті, які під час Розстріляного Відродження за радянської влади були сховані мирянами, зберігалися у певних сховищах, схоронах і сьогодні мають неабияку цінність. Ті, що оповиті ореолом легенд, міфів і носять у зв’язку з цими подіями конкретні назви. Наприклад, ікона Благовіщенська, ікона Святої Покрови — козацька. Всі чудотворні ікони. Він їх купує за будь-яку ціну і при цьому обов’язково цілує чоло Богоматері чи святої Великомучениці. Набожний. Відвідує церкву. Постійно молиться і вірить, як у Бога, так і в свою зорю. Упевнений у своїй перемозі. Всі реальні екзитполи свідчать, що він близький до перемоги, якщо чогось не станеться...

— Що значить «чогось»? — підняв очі на генерала Миронович.

— Важко сказати: не помре, не розіб’ється в автокатастрофі, в літаку, не підірвуть виборчий штаб, не наймуть снайпера...

— По-сучасному — кілера, — підправив Миронович.

Генерал мовчки кивнув головою. Мовляв, можна сказати й так.

— Це натяк, підказка, версія, особиста думка? Чи як зрозуміти ваші слова, пане генерале?

— Що ви, Вітольде Володимировичу... Це тільки мої припущення. Всі ми під Богом ходимо. Життя — це така непередбачувана річ...

— Але ви щось приховуєте від мене, чогось не договорюєте! — перейшов раптом на «ви» Миронович.

— Скоріше — не договорюю...

— І що ж саме?

— А хіба ви не знаєте про російську автомашину з двома кілерами? Вам не доповідали?

— Вперше чую. Цікаво. Говоріть.

— Учора в дворі будинку по вулиці Саксаганського виявили двох російських кілерів з новенькими українськими паспортами.

— Детальніше, — попросив Миронович. — І зрозуміліше.

— В одній з квартир спрацювала сигналізація. Охорона негайно виїхала на місце. Квартиру не пограбовано, але хтось намагався в ній зламати двері. Міліція звернула увагу на «Москвич» з російськими номерами, в якому сиділи два молодики. Вони міліції показали два українські зовсім нові паспорти, які ще пахли друкарською фарбою. Це міліціонерів насторожило. «Гостей» примусили відкрити багажник. У ньому виявилося кілька тротилових шашок з дистанційним управлінням. Росіян було доставлено у райвідділ міліції. Там вони розкололися. Зізналися, що готували замах на кандидата від народу...

— І що?

— Послалися на забобон.

— Не зрозумів...

— Нібито між кілерами існує прикмета: якщо разом із замовленим убивають його дитину чи дітей — кілерам залишається недовго жити. На них також чекає негайна смерть. Саме тому вони й відмовилися від замаху...

— Росіяни?

— Так, росіяни.

— І ви в це, пане генерале, вірите? Я особисто — ні. Росіяни ніколи перед такими дрібничками, як діти, не зупиняються. Згадайте свого колегу — полковника кедебе Путіна. Школу. Беслан... Ваша особиста думка?

— Тут щось не те. Або росіяни — не росіяни. Це зараз уточнюється. Або ці найняті москалі не планували вчиняти замах на кандидата