Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

— Але він же чорний, а не... — Роксана дипломатично стрималася, щоб вголос підкреслено не додати — «а не голубий».

— Я вже все сказав... І ми більше на цю тему не розмовляємо, — підсумував він.

— Згода, Жоро... Але це ж цікаво... А раптом я стану першою жінкою... Ну, звичайно, після вашої мами. Ми кинемо усі наявні у нас сили... Підключимо резерв головного командування ставки, Жоро, — сіла на свого коника Роксана. — Ворог не витримає натиску і здасться без бою і довгого опору. Не здасться — ми його візьмемо в кільце, тобто в полон і там він уже не викрутиться...

Драгоман не спускав з неї очей. Він налився кров’ю і дивився мов розлючений бик на тореадора. Роксана зрозуміла, що бовкнула зайве. Зараз відбудеться психологічний вибух. Жили на шиї у Жори Драгомана запульсували і зробилися із голубих синіми.

— Все, Жоро, все, — підняла вона праву руку, як стоп-сигнал. — Все. Я мовчу, як конголезька піранья... Я хотіла, як краще, а вийшло, як завжди... Як у наших політиків...

— Піраньї в Африці не водяться, — випалив Жора.

— Невже? — вдала, що здивувалася, Роксана. — А де, Жоржику?

— У Південній Америці. І Жоржиком ви мене теж не називайте. Так мене тільки в школі дражнили — Жоржик-коржик. Мені, слава Богу, тридцять років. Незабаром буде, — додав він...

— Ніколи б вам не дала...

— А я вас і не прошу... Мені воно ні до чого...

Роксана аж спалахнула. Таке вона на свою адресу почула вперше в житті. Але ускладнювати ситуацію не стала, затамувавши в собі злість і ненависть до звихненого у своїх сексуальних уподобаннях парубка. «Хай би краще такі не плодились і світ не паскудили!» — вона піднялася, не глянувши на Жору, вийшла геть, аби з ним навіть не сидіти поруч...

XXVII

... Вождь племені зустрів групу мандрівників з далекої України, про яку він, звісно, ніколи не чув, з радістю і з тривогою. З радістю, що білі люди завжди приносять гостинці (українці винятком не стали), а потім вимагають того, чого вони не можуть дати їм взамін, відповідно до звичаїв і традицій джунглів і конкретного племені.

Оператор Микола Горбач уже тихо й ненав’язливо проводив зйомку своєю відеокамерою. Вождь племені на ім’я Гамбі-Томбі сприйняв це надзвичайно спокійно і Роксана зрозуміла, що він перед такою чорною штукою з одним великим скляним оком демонструє своє біле намисто на шиї із зубів гадюк, тигрів, леопардів та інших хижаків не вперше. Питання, заготовлені ще в Києві, спочатку йшли загальні, а потім усе закрутилося навколо полювання, сну, отруєння, вбивства своїх ворогів, одновірців.

Тепер про все це Роксана доповідала Мироновичу.

— І що він відповів з приводу отруєння?

— Я не могла його запитувати про це при перекладачеві. І тоді я перекладача й оператора таки приспала. На три дні.

— Яким чином? — поцікавився Миронович.

— Допоміг один з працівників посольства. Пізніше я тобі нагадаю його ім’я. Десь записала в блокнотику. Він дуже хоче бути послом у будь-якій країні з державною французькою...

— Гаразд, з майбутнім послом згодом. Після виборів. А що з отрутою?

— Погано. Ці пігмеї категорично відмовилися отруювати і спотворювати людину. Вони мають свій моральний кодекс. Вони за це суворо карають своїх же, і про це знає кожен пігмей і свято дотримується моралі племені... Ні за які гроші, брязкальця — пігмеї на злочин не йдуть. Доведеться звертатися до російських спеціалістів з колишнього кадебе.

— Зачекай-но, — не витримав Миронович. — Ти абсолютно даремно їздила?

— Не зовсім... Я набралася нових вражень. Розширила свій світогляд. Познайомилась з пігмеями. Вони мене переконували, що вбивати людину — грішно й небезпечно. Пізно чи рано це обернеться до тебе таким самим чином...

— Ти мені мораль читаєш? Мене переконуєш у чомусь? Чи ти мені все це розповідаєш? — Вітольд підвівся і поглянув на Роксану згори вниз так, ніби перед ним тепер сиділа не його законна дружина, а представниця конголезького племені з вічнозелених і вічновологих джунглів, тільки дещо більшого зросту й іншого забарвлення шкіри.

— Не дуйся, Вітольде. Я робила все, що могла. Навіть тобі копію цього кодексу пігмеїв привезла... Можеш поглянути, — подала вона папірець. — У посольстві переклали українською...

— Навіщо це мені? — запитав він.

— Може, колись і ми станемо, як пігмеї...

— Не замовляй мені зуби... Вони в мене не болять... Ти не привезла зовсім нічого?

— Я привезла, але...

— Що «але», Роксано? Вибори наближаються до кінця. Соціологічні дослідження показують, точніше — екзитпол соціологів, що народний кандидат у президенти йде з величезним відривом від своїх переслідувачів. Його треба негайно зупинити... Папа почувається так, мов в’юн, посипаний сіллю зверху і присмалений гарячою сковорідкою знизу... Він обіцяє мене вигнати під три чорти, якщо ми сьогодні нічого реального не придумаємо... Папа заявив: «Ви мені підкинули цю ідею. Де її рішення? Час не жде!»

— Я привезла отруту!!!

— Чому ж ти мовчиш?

— Ця отрута — на звіра, — відповіла Роксана. — Вона намащується на предмет, який може лизнути та чи інша тварина, і тоді її через сім днів починає ламати, вона втрачає орієнтацію і ходить по колу. Пігмеї тварину добивають...

— І ти кажеш, що нічого не привезла?

— Я пішла на хитрощі. Майбутнього посла і вождя вмовила. Сказала, що це для щурів, яких ми не можемо вивести зі свого замку...

— І що сказав вождь? — аж піднявся з крісла Миронович.

— Він сказав, що тварина має лизнути цю отруту, виготовлену з якоїсь чортівні, що росте в джунглях... Ми ж не можемо змусити кандидата вилизувати тарілку після себе чи бодай — ложку...

Миронович присів, обхопивши руками голову. Він деякий час сидів мовчки. Може, мовчав би й довше, аби Роксана не поторсала його за плечі.

— Ти не заснув?

— Я мислю, Роксано. Отже, живу. У цьому щось є. Щось крутиться близько. А що саме, впіймати думку не можу... Я завтра