Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

Жінки вилазили просто на огорожу і чіпляли квіти до міліцейських шоломів. Все це зливалося в нього перед очима, мов якесь нереальне сновидіння.

Раптом задзеленчав телефон. З конча-заспівської вілли телефонувала покоївка Настя. Вона сказала, що дзвонила з Португалії Роксана і просила, аби він приїхав на п’яту годину вечора на дачу. Вона йому ще телефонуватиме, бо на службу не може.

— Він викликав Мілу, поцілував і попросив, хай передасть водієві Антоші, аби той підігнав авто під самісінький під’їзд з чорного ходу.

— І під’їзд перекрито бунтівниками, — мовила Міла. — Вам краще вийти через підземелля на Лютеранську. Він вас чекатиме там. Тут виходити небезпечно.

— Він подякував Мілі і хотів було йти.

— Я вас не відпущу одного. Я піду з вами... Ви ж ледве на ногах тримаєтесь...

Вона його провела до авто, зачинила за ним дверцята, і Антоша, виїжджаючи по вулиці Городецького, яка була забита «помаранчевими», вочевидь, не знав, як з неї вибратися. Поїхав задвірками, і авто вискочило аж на Круглоуніверситетську, а звідти — повз Бессарабку, на проспект Лесі Українки...

Перед ворітьми вілли Миронович потис руку Антоші:

— На сьогодні ти вільний, Антошо.

Охорони на дачі він не помітив. У кімнатах не застав і покоївки Насті. Це його насторожило. Він піднявся до себе в спальню. Тихо. Стало якось не по собі. Він витяг з шухляди пістолет, подарований одним із численних міністрів оборони, і вийшов надвір. Раптом щось дзенькнуло під його ногами. Миронович помітив тільки кілька іскорок, що вилітали, ніби з-під каблука з металевою підковою, під його черевиками. До його свідомості, нарешті, дійшло, що по ньому стріляють. Він, не оглядаючись, кинувся до сауни, у протилежний від кілера бік. Устиг помітити, як око відеокамери обернулося вслід за ним. Дзенькнуло ще раз, і цього разу він відчув, як щось гаряче вп’ялося в стегно. Миронович причинив двері, почав вдивлятися в темряву передпокою сауни. Йому здалося, що з лавочки напроти, прямо з-під вішалки, де висіли пухнасті халати, щось ворухнулось. Він тільки й встиг помітити тінь і спалах пострілу. Це все, що в останню мить на цій землі Мироновичу запам’яталося. Він упав на дерев’яну ребристу підлогу вже мертвим. Кілер ще цього не знав. Він присвітив ліхтариком — куля вилетіла з підборіддя крізь щоку. Кілер вистрелив ще раз. Цього разу в скроню Мироновича...

У дверях сауни з’явився ще один чоловік у масці. Тінь сауни наказала:

— Піджени авто, застели дно багажника...

Автомобіль став перед самісінькими дверима сауни, де лежав Миронович. «Маска» відкрила багажник. Кілер, що перед цим взяв пістолет Мироновича, спрямував його у напарника.

— Ти що? — тільки й сказала «маска».

— Вибач... Так треба, — і кілер двічі вистрілив у «колегу». «Маска» конвульсивно опускалась у відкритий багажник авто. Кілер витер пістолет Мироновича власним носовичком і вклав його в ще не задубілу руку Мироновича...

ЕПІЛОГ

... Літак приземлився на одному з островів Карибського моря. Гарна дама в капелюшку з крапчастою вуаллю зійшла з трапа. Пасажири, що йшли позаду неї, мимохідь дивилися на її стрункі ноги, щедро прикрашені золотим плетивом оригінальних босоніжок під короткою шовковою спідничкою золотого кольору.

— Оксана Корнієнко? — запитав засмаглий вродливий молодик пасажирку з пухкенькими вустами, що контрастно виривалися з-під вуалі, притягуючи погляд очей засмаглого юнака.

— Так, милий, — кинулася вона йому в обійми. — Ми домоглися свого. Тоді ми у прізвищі скорочувалися, тепер — видовжуємось. А в імені, як бачиш, навпаки. — Ти що, одразу мене впізнав?

— За вуалю нічого не видно, — скаламбурив, сміючись, Корнієнко.

Вона підстрибнула на місці, повисла йому на шиї і на вухо прошепотіла:

— Я хочу... Я хочу все життя... З тобою... Під вічнозеленими пальмами, милий. О, які ми великі... Резерв головного командування тут ні до чого. Міцність оборони прорвемо і своїми силами...

Вони сіли в білий спортивний кабріолет марки «Мерседес-500» і покотили назустріч синім океанським хвилям, золотавому піску Атлантики поміж високими зеленими пальмами з лускоподібними стовбурами аж туди, за далекий блакитний горизонт. Загадковий горизонт своєї невідомості...

Примітка упорядника

Роман Олега Чорногуза «Дари пігмеїв» був виданий 2005 року київським видавництвом «ВУС». Наступного року – перевиданий київською видавничою командою «КИТ» у третьому томі семитомного зібрання творів Чорногуза. Тут текст представлений за другим виданням, ілюстрації – з обох видань, а обкладинка – з першого видання.

1

Боюся данайців навіть тих, що дари приносять (лат.)