Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

— Традиції, звичаї, мова пігмеїв. Через призму погляду на своє плем’я вождя кіконго...

— Кіконго — це не плем’я, — не зовсім дипломатично перебив її Мощик. — Кіконго — це мова пігмеїв. Вона належить до групи нігеро-конголезьких мов. Вони розпадаються на кілька підсімей-манде мови: гур мови, ква мови... Якщо я не помиляюсь, — демонстрував перед Роксаною свої енциклопедичні знання пан Мощик, — мова наших пігмеїв, тобто місцевих ліліпутів чи карликів, належить до групи бенуа. Яка в свою чергу ділиться на — камбарі, катаб, біром, джукун, ібібі, тів, буте та інші. А втім, навіщо це я вам розповідаю? Ваш перекладач Георгій Драгоман це знає краще за мене, коли володіє такою рідкісною мовою...

— Гм... Ви мені, пане Мощику, прочитали цілу лекцію з філології, — відкопилила нижню губу Роксана. — А мене, очевидно, моя слабенька французька мова підвела... Не так, очевидно, я французький довідник зрозуміла, — виправдовувалася Роксана, що, несподівано для себе, замість того, щоб показати свої глибокі знання, схопила перед амбасадором облизня. — Пігмеї абсолютно відсталі? Чи не так? Мабуть, ще й досі живуть в епосі мезозойської ери?

— Я б так не сказав, — похитав головою Мощик. — Переважна більшість пігмеїв має традиційне віросповідання, частина з них — християни. Пігмеї жваво цікавляться потойбічним життям і побутом... Так вони часто називають наші цивілізовані країни. Нещодавно пігмеї випустили навіть диск зі своїми піснями і народними мелодіями... Диск, коли я не помиляюсь, надійшов вже до Європи. Зокрема, до Франції, Бельгії. Вам не треба казати, що Конго — це колишня колонія Бельгії. Мова державна тут французька, гроші, як ви переконалися, — африканські франки...

— Цікаво. Бачу, вже й пігмеї від моди не відстають, хоч і досі ходять голі.

— Не зовсім... З підв’язками, — посміхнувся Мощик. — А деякі жінки вже й модниці. У їхньому розумінні, звичайно. Цивілізація наступає все більше й більше не лише на них, а й на джунглі — ці вічновологі і вічнолистопаднозелені ліси. Вони, до слова сказати, в цьому передбачають кінець світу. Вважають, що коли загинуть вічнозелені джунглі, загине весь світ. Цікаво, що мають щодо цього прислів’я, схоже на наше «не ламай гілку, на якій сидиш»... У них — «не зрізай дерева, під яким твій світ». Чи не правда, щось схоже?

— Так, — погодилася Роксана. — Ми, мабуть, підемо спати. Завтра вранці, як ви сказали, — вона поглянула на білявого, добре збитого, ще зовсім молодого посла молодої держави. — У вічнозелені і вічнолистопадові ліси...

— І вічновологі, — уточнив Мощик, цілуючи руку Роксані. Ася для прощання простягла гості руку і собі. Рука її була тонкою, елегантною і, якщо можна так висловитися, вишуканою. — Рада з вами познайомитися, Роксано, — м’яко мовила Ася. — Я так багато гарного чула про вас.

— Дякую, — посміхнулась Роксана, потискуючи руку Асі. Тоді глянула у великі зеленуваті очі дружини посла, подумала: «Хитра дипломатична лисичка на тоненьких струнких ніжках з пухнастим хвостиком і лисячою ходою».

Рано-вранці до джунглів виїжджали джипом. Тільки тут Роксана зрозуміла, що вона припустилася кричущої помилки, взявши перекладача з французької і кіконго аж з Києва. Отже, він з перших слів зрозуміє, з якою метою вона сюди приїхала. Чого вона від пігмеїв хоче. Не вбивати ж після інтерв’ю Жору-перекладача — цього веселого чорнявого парубка, який за вивченням мов забув у своїх тридцять років і про одруження. «Що ж, — подумала вона, — зробимо розвідку боєм. Спочатку поговоримо взагалі з пігмеями. А там зорієнтуємось. Після цього попросимо Мощика дати іншого тлумача рідкісної мови... Як він казав — бенуа, камбалі, джукун чи джа кун. Мовляв, потрібні лінгвістичні нюанси і відтінки. А цьому Жорі це не під силу. А може, його й справді отруїти? Для експерименту».

— Га? — вимовила вона вголос, не спускаючи очей з твердого чорного аж лискучого чуба Жори Драгомана.

— Не зрозумів, — глянув Жора на Роксану.

— А я щось сказала?

— Ви сказали — «га?» І якось загадково на мене подивились.

— Справді? Це вже перевтома... А може... — посміхнулася Роксана. — Ні, таки це правда — я весь час думаю про вас, Жоро. Просто млію і мрію, не спускаючи з вас очей...

Про себе ж вона міркувала: «Знала б я кілька речень на цій кіконго, точно попросила б вождя, аби він цього київського Жору не на смерть, а десь на тиждень отруїв. Кажуть, пігмеї все можуть... А ще краще, щоб без скандалу — приспав... Хоча б днів на три... Я б тоді взяла конголезця — перекладача з гуру чи з бонжуру. Вже й забула, як ті мови у них називаються». З Жори вона не спускала очей.

— Чого ви на мене весь час дивитеся?..

— Закохалася у вас, Жоро. Ви ж знаєте журналісток у відрядженні. Це ж люди двох давніх професій. Їм варто тільки побачити такого чорнявого, чубатого, як ви, і вже їхнє серце — у вашій грудній клітці. Точніше, у вашому лівому шлуночку. Звідси й вислів — піти наліво... Ви ж знаєте, серце має два шлуночки — лівий і правий. Лівий — той для жінок. Правий — для чоловіків. Тому й моє серце тепер не на місці, а у вашому лівому шлуночку. Це з усіма журналістками так. Повірте мені, Жоро. І це з ними відбувається, де б вони не були: чи в субтропіках, чи на півночі... А їсти хочеться завжди... Отак у нашій двічі давній професії...

— Не наговорюйте на себе. Ви не така, — мовив парубок Потім якусь хвильку помовчав і після цього додав: — Я ще не займаний... І взагалі я дівчат не люблю...

— Навіть таких вродливих, як я, Жоро?

— Навіть таких, і ніяких. Мені все одно. Я з ними не кохаюсь, — Драгоман раптом почервонів і відвернувся...

— Жоро! — не вгавала Роксана. — Це мене ще більше зацікави­ло, а заодно й заінтригувало. Я вже остаточно у вас закохалася... Невже я гірша за того конголезького кучерявого хлопчика? — показала вона на водія-конголезця, який виявив бажання за певну плату вирушити з ними в експедицію, як висловився він, і довезти їх живими до пігмеїв.

— Ви не гірша, але я жінок...