Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

— Розшифруйте свою думку.

— Вони найняті самим народним кандидатом. Завтра все це розпише преса. Народ почне обурюватися, вимагати кілерам кари, і кандидат у президенти набиратиме відсотки у тих, хто до цього сумнівався у своєму виборі. Вони остаточно переконаються, що нинішня влада — злочинна. Це не мої слова, — поспішно вніс поправку генерал. — Це типовий вислів опозиційної преси... Вчорашня влада, що хапається за соломинку, аби утриматися, йде навіть на крайнощі. Розрахунок точний. Народ любить великомучеників. Народ великомучеників обирає.

— Ви так думаєте, генерале?!

— Я в цьому переконаний.

— Ви, певне, маєте слушність. Це очевидна правда. Щиро дякую. — Миронович вийшов з-за столу, подав Головадибському руку, глянув йому в очі і додав: — Цікаво було з вами поспілкуватися. Чи варто пану генералу, — він уже ніби не звертався на «ти», але й невідомо, чи казав йому «ви», — нагадувати, що ця наша розмова цілком конфіденційна? Простіше кажучи, не підлягає розголошенню.

— Само собою, пане державний секретарю.

— Ще раз дякую і ще раз тисну вашу молоду руку. Все залишиться, як було... Ви сподіваюсь, мене зрозуміли?!..

— Служу Україні! — генерал віддав честь і залишив кабінет Мироновича.

Увечері Миронович ділився своїми міркуваннями з Роксаною.

— То «КамАЗ» ледь не врізався в джип кандидата, то кілери, які пожаліли кандидата і відмовилися від замаху... Щось тут не так.

— Ти розмовляв на цю тему з президентом? — поцікавилася дещо стривожена Роксана.

— Так. Він вважає, що це почерк братів Плюєвих. Ростовські кілери — їхні кілери. Мені дано вказівку підняти усю наявну в нас пресу. Тінь має впасти на кандидата номер два, якого представляють брати Плюєви. Все, що робиться, будь-яким робом списувати на них. Вони відтепер стають нашим громовідводом. Папа не відмовляється від крісла. Він мріє про наступний термін...

— Отже, залишається тільки наша ідея? — чи то перепитала, чи то ствердила Роксана.

— Так. Папа — за. Це теж спишеться на братів Плюєвих, як і фальсифікація, каруселі з відкріпними талонами, додрукування їх, талончиків, у Росії, замахи, руйнування гребель і пуск води зі штучних озер та ставків на автостради, вимушена посадка літака на випадкових аеродромах... Усе це ляже на братів Плюєвих та їхню команду.

— Але ти в них — начальник виборчого штабу, Вітольде? — на­гадала Роксана.

— Я сказав про це Президенту.

— А він що?

— А він мені доводив, що мене не було навіть у списку членів штабу і немає. «Ти — в глибокій тіні, як і мій бізнес. Ідея з порядку денного не знімається». — Ось його відповідь.

— Що ж тепер?

— Тепер нова проблема, — Миронович взяв пляшку мінеральної і просто з горла надпив. Роксані це ніколи не подобалося. У неї так і свербів язичок нагадати про склянку, що стояла поруч пляшки, або хоча б натякнути йому про це поглядом. Вона не вчинила ні того, ні іншого. Вона вдала, що нічого не помітила.

— Я запросив до себе одного розумного генерала з еСБеУ, — він поставив пляшку на місце. — Ми з ним довго вели мову про «нашого», у лапках, кандидата і — взагалі. Генерал висловив слушну думку — народ любить великомучеників... Якщо ми спотворимо обличчя кандидата, він набере ще більше очок. Ті, які ще вагалися, за кого голосувати, після отруєння кандидата, якщо воно буде не смертельним, певне голосуватимуть за страждальця. Ось у чому проблема.

— Ми його отруїмо, — рішуче заявила вона. — Жоден судмедексперт не підкопається. Перевантаження. Дикі перегони, замахи, нерви, серце здало...

— Але він міцний, мов бугай.

— Любий, я їздила до Центральної Африки. Я зустрічалася з вождем пігмеїв... Ці карликові люди своїм умінням звалюють африканських слонів. Африканський слон — більший за українського бугая. Ти згоден зі мною?

— Але ж Папа... — спробував їй заперечити Миронович. — Після вбивства журналіста він, як власної смерті, боїться навіть будь-якого каліцтва, яке б хоч віддалено було пов’язане з його ім’ям.

— А хто скаже Папі, що ми кандидата вбиваємо. Ми цього Жана Маре перетворимо в Квазімодо...

— Як ти це здійсниш?

— Поцілую.

— Недочув. Повтори! — глянув на неї Миронович, поставивши на бік пляшку з мінеральною.

— А ось так! — Роксана підійшла і гаряче поцілувала Вітольда в губи.

— Але хто тебе до нього допустить?

— Мої менеджери вже працюють зі штабом... кандидата. Я готую «Аудієнцію» з майбутнім президентом. Його величність самолюбство спрацювало. Він дав згоду: передача з’являється у день інавгурації...

— І що дасть твій поцілунок?

— Це називається «поцілунком кобри», або «мухи цеце». Наступного дня, коли ми вдруге вирушили в джунглі, вождь племені туа чи бенуа (я вже не пригадую назви племені) пообіцяв мені цей експеримент провести над пігмеєм, засудженим до смерті. Той відібрав життя в іншого пігмея і заслуговував на смерть. Єдиний верховний суддя у них — сам вождь. Він намащує губи отрутою і наносить поцілунок приреченому. Покараний після цього помирає в страшних муках і корчах. Спочатку перекошується його обличчя, висипаються вугрі, а через кілька днів на очах усього племені віддає Богові душу. При цьому він має привселюдно каятися в здійсненому. В іншому випадку одноплемінники вимагатимуть в жертву принести ще когось з рідних убивці. Такий звичай у племені цих пігмеїв.

— А як же сам вождь не отруюється? — Миронович знову взявся за пляшку з мінеральною.

— У тому й річ. Він перед цим намащує шар безколірної губної помади-ізоляції. Губи покриваються невидимою плівкою, мов рідким скотчем, а вже після цього накладається прозора, як сльоза, отрута...

— Я тобі не дозволю цього робити, Роксано!

— Але ж, любий. Я так хочу, щоб ти став президентом... Хочеш, я поцілую й Папу? Він так бажає зі мною переспати. Назавжди виб’ю з його напівлисої голови бажання ще раз стати президентом країни.

— Є простіший і менш ризикований спосіб. Який сьогодні мені мимоволі підказав генерал.

— Російські спецслужби?

— Це також не виключається. Але можна йому влаштувати зустріч з людиною, яка збирає антикваріат, старожитності... Кандидат полюбляє сам цілуватися.