Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

— Все гаразд, але Крістоф в мене отримає за це, — посміхаюся і забираю від Федеріко паперовий стаканчик з кавою, яку попросила купити. — Дякую.

— Немає за що, — посміхнувся хлопець, роблячи ковток своєї кави. — Ти не проти, якщо я працюватиму тут на дивані? Я вперше за всю кар‘єру буду переглядати гору папірців вночі і не хочу ненароком заснути.

— Тоді нам знадобиться дуже багато кави, — сміюся і кладу стаканчик на стійку.

Федеріко йде до свого кабінету і приносить папку з купою документів, які йому потрібно переглянути замість Даніеля. Моєму хлопцю пощастило з новим менеджером, адже тепер він зможе ще більше часу приділяти відпочинку, якого йому до сих пір бракувало.

Близько години ми сидимо мовчки. Я насолоджуюся композицією Людовіка Ейнауді у навушниках, доки Федеріко переглядає документи. Я розповідала, наскільки кумедно та водночас гарно він виглядає в окулярах для зору? Цей вид вартий уваги.

— Я втомився, — каже хлопець, встаючи з дивану і залишаючи документи на скляному столику. — Що слухаєш?

Знімаю один навушник і вмикаю екран смартфону, щоб показати композицію, але він забирає в мене навушник і прикладає до вуха.

— Ого. Не знав, що ти захоплюєшся такою музикою.

— Ти що, Людовіко Ейнауді ж найкращий композитор у цілому світі! Звичайно я буду ним захоплюватися, — посміхаюся.

— Вмієш грати?

— Так, — невпевнено відповідаю я.

Я досі нікому не розповідала про страх до роялю, окрім Даніеля. Було дивно розмовляти про це з кимось іншим. Особливо, якщо це хлопець.

— Зіграєш?

— Зараз ніч і не варто цього робити. Я можу розбудити гостей…

— Будь ласка. Я дуже хочу побачити, як ти граєш.

Я схвильовано переводжу погляд з хлопця на рояль, важко ковтаючи. Не впевнена, що зможу це зробити. Всі попередні рази були поруч з Даніелем, або хоча б із ним в думках.

Зараз, я вважаю себе недостатньо сміливою для цього.

— Пробач, але ні.

Виходжу з-за стійки, бо хочу піти на кухню по каву. Нещодавно там встановили кавоварку для персоналу, особливо для тих, хто працює вночі, і кожен міг піти налити її собі. Це дійсно рятувало в нічні зміни від сну.

— Чому? — посмішка з його обличчя зникає і він йде за мною.

— Я не хочу про це говорити, — відповідаю, пришвидшуючи крок до ліфту.

Я йду необережно, тому моє взуття ковзає по підлозі і я починаю падати. На щастя, я падаю назад, а не вперед, тому мене хутко ловить Федеріко, який мало не падає сам.

— Все гаразд? — запитує він.

— Так. Просто злякалася, — відповідаю і він допомагає стати рівно на ноги.

— Точно? Ти не вивихнула ногу чи ще щось?

— Ні, все гаразд.

Він досі тримає руки на моїй талії і стоїть надто близько. Я відходжу від нього, тому що боюся усього, що пов‘язане з чоловіками. Я можу довіритися тільки Даніелю.

— Агов, що таке? — тихо запитує Федеріко, підіймаючи моє обличчя своїми пальцями на моєму підборідді.

— Я…

— Амелія?

Ми обидва обертаємося на голос і я бачу Даніеля. Він дивиться на нас, із шокованим і наляканим поглядом.

Трясця, я уявляю його думки зараз.

Забираю руки Федеріко від себе і стою на місці. Дідько, що робити?! Підійти, чи не варто? Щось сказати? Пояснити? Виправдовуватися?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно