Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          - В такому разі я зупинюся в готелі. – сказав Леон. – А ти житимеш цей час з батьками. Не варто накаляти ситуацію.

          - Згідна. Татові спокійніше буде. – промовила я. – Але не нам.

          Моя грайлива посмішка змусила Леона теж посміхнутися. Я ніжно провела рукою по його волоссю, легенько масуючи кінчиками пальців шкіру голови.

          - Діано, в тебе неймовірно тендітні дотики. – промовив він солодким голосом. – Але від них я втрачаю пильність.

          - Нам варто спинитись десь при дорозі, щоб поїсти. – запропонувала я. – І помінятись місцями. Тобі варто трохи відпочити.

          Чим ближче ми під’їжджали до мого рідного міста, тим схвильованіше я себе почувала. Мене переповнювала радість від розуміння того, що невдовзі я побачу знайомі мені з дитинства будинки й вулички. І зустрінусь з найріднішими людьми.

          - Діанко, вгамуйся. – Леон помітив моє хвилювання. – Таке враження, що ти повертаєшся не додому, а їдеш на тортури.

          - Нічого не можу з собою вдіяти. – сказала я, знервовано постукуючи пальцями по керму. – Давай ти поведеш машину? – спиталась я і перевела погляд на Леона.

          Він ствердно кивнув. Я пригальмувала і ми помінялись місцями.

          - Через п’ять кілометрів будемо на місці. – сказав він, показуючи на дорожній покажчик.

          Я заплющила очі і важко видихнула. Ну, чому я так нервуюсь? Це була радше радісна напруга, аніж знервованість. Чотири місяці мене не було вдома. Як швидко сплинув час!

          В машині заграла чудова пісня Imagine Dragons «Thunder», мелодія якої наповнила машину бадьорою енергетикою і змусила мене підспівувати її виконавцю.

          Мене захопила музика і я просто поринула в неї. Пісня змінювалась за піснею, які я з насолодою слухала із заплющеними очима.

          Не помічаючи часу і не рахуючи відстані, я просто розтанула в звуках музики, які доносились з динаміків авто.

          - Сонечко, ми приїхали. – Голос Леона повернув мене до реальності.

          Розплющивши очі, я побачила, що ми стоїмо під під’їздом мого будинку. Серце стиснулось від почуттів, що нахлинули на мене.

          - Я не буду підніматись. – сказав Леон, лагідно погладжуючи долонею моє обличчя. – Почекаю, поки ти зайдеш і поїду в готель.

          - Не хочу, щоб ти їхав. – промовила я і пригорнулась до його руки. – Я вже скучаю!

          - Завтра зустрінемось. – Його ніжний погляд ще більше розчулив мене. На моїх очах виступили сльози.

          Леон пригорнув мене до себе й прошепотів:

          - Тихесенько, маленька. Мені теж важко розлучатися з тобою. - Він поцілував мої змокрілі очі і додав: - Подзвониш, коли лягатимеш спати. Я ж не зможу заснути не почувши твого голосу.

          Я кивнула і поцілувала його з усією ніжністю, яку могла передати з поцілунком.

          - Мам, тат! Я вже вдома! – прокричала я з порогу, лишень зачинивши за собою двері.

          - Доню, моя люба! – вигукнула мама і обійняла мене. – Як я скучила за тобою! – Її голос дрижав, а в очах стояли сльози.

          - Мамочко, я теж неймовірно скучила! – промовила я і поцілувала її.

          - Моя маленька дівчинка! – Голос тата був радісним і схвильований одночасно. Він підхопив мене і закружляв навколо себе. – Нарешті, ти повернулася додому!

          - Я така щаслива, ви не уявляєте собі! – сказала я і притиснулась до тата, міцно обіймаючи його.

          - Роздягайся й ходи поїси. – Мама турботливо допомогла мені з одежею. – Ти скоріше приїхала, ніж я очікувала.

          - Ми виїхали з самого ранку. – пояснила я. – Щоб до темноти добратись.

          - А чому Леонід не з тобою? – спиталась мама і поглянула на тата, який після її запитання зробив невдоволене лице.

          Що я мала відповісти на це? Що ми вирішити лишній раз не загострювати ситуацію? Я подивилась на тата, який стояв насуплений, лиш почувши ім’я Леона.

          - Завтра прийде на вечерю. – сказала я й пройшла на кухню. – На яку годину сказати, щоб він прийшов?