Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 20
- Прокидайся, сонько!
Почула я ніжний голос Леона крізь сон.
- Уку. – промимрила я, відмовляючись.
- Знаю, що не хочеться. – сказав він і легенько поцілував мене за вушком.
Від його дій посмішка з’явилась на моєму обличчі. Я все ще лежала із заплющеними очима і насолоджувалась його поцілунками.
- Не хочу… - капризним голосом промовила я і вкрилась з головою. - Ненавиджу прокидатися зранку.
- Знаю. – сказав Леон і стягнув ковдру з мого обличчя. - Я заварив тобі кави.
- В турці? – здивовано промовила я і відкрила очі.
- Угу. Принаймні, спробував. – відповів він і протягнув мені горнятко з ароматним напоєм.
- Смачно! – сказала я, зробивши ковток. – Навіть дуже.
Леонід вдоволено посміхнувся від мого схвалення.
- Нам потрібно не гаяти часу, щоб встигнути доїхати засвітла. – сказав він. – На якій машині поїдемо?
- Давай, на моєму Ніссані. – сказала я, посміхаючись.
- Гаразд. – Леон встав з ліжка і поцілував мене. – Чекаю тебе на кухні. Я зготував нам сніданок.
Він вийшов, а я залишилась лежати в ліжку. Допивши каву, я поставила горнятко на тумбу і знову зарилася в подушки. На вулиці ще було темно і вставати зовсім не хотілось. Пересиливши себе, я підвелась і присіла на краєчку ліжка. Увімкнувши екран телефону, я побачила годину, яка світилася білими цифрами. «Божечки, лишень пів на сьому!» - скрушно подумки промовила я.
Не зважаючи на такий ранній підйом, все ж таки я відчувала радість. Сьогодні я поверталася з навчання додому. Нарешті прийшли канікули, які я так довго чекала.
Ми з Леоном вирішили, що поїдемо на машині, а не потягом.
До цього я не долала такі великі відстані автомобілем. Дорога на нас чекала дальня. Їхати нам прийдеться не одну годину. Ми домовились між собою, що будемо змінювати одне одного за кермом, щоб можна було кожному трохи відпочити.
Засніжені поля й ліси зачаровували своєю красою. Сьогодні був пахмурний день. Навіть не дивлячись на це, я милувалася зимовими пейзажами довкола.
Я заздалегідь обрала пісні в плей-лист для програвача, щоб слухати музику в дорозі. Мені подобалось їхати у супроводі композицій, які створювали веселий настрій і не давали сумувати.
Після двогодинної безперервної їзди, ми спинились в придорожньому кафе, щоб випити кави й помінятися місцями. На годиннику була лишень одинадцята година ранку. Часу в нас було вдосталь.
- Діанка, ти попередила батьків, що сьогодні приїжджаєш? – спитав Леон, не зводячи очей з дороги. Зараз була його черга керувати автомобілем.
- Так. Вчора ввечері розмовляла з мамою і сповістила їй приємну новину. – сказала я, посміхаючись.
- Я вже думав, що ти зробиш їм сюрприз і здивуєш своїм приїздом. – промовив Леон і засміявся.
- Спочатку я так і хотіла. – Я теж розсміялась. – Але подумала, що мамі захочеться по-любому щось зготувати смачненьке, то ж вирішила попередити про наш приїзд. До речі, я сказала що ми разом приїжджаємо.
- А про те, що ми живемо разом? – запитав він, дивлячись на дорогу.
Це було саме те питання, яке я хотіла почути найменше. Я знала, що він знає відповідь. Мені було неприємно на душі від того, що я ніяк не насмілюсь сповістити батьків про нас з Леоном. Розуміла, що цим роблю йому боляче.
- Ще ні. – стиха промовила я. – Ніяк не зважусь сказати їм про це. Вибач. – Я накрила його руку своєю і міцно стиснула.
- Крихітко, іноді твоя нерішучість заводить мене. – грайливо промовив Леонід, чим підняв мені настрій.
- Завтра Святвечір. Мама запросила тебе на святкову вечерю. Думаю, що це буде слушна нагода повідомити їх. – сказала я. - Коли ти поруч, я почуваю себе більш впевнено.
- З нетерпінням чекаю знайомства з твоєю мамою й татом. – промовив Леонід й перевів погляд на мене. – Впевнений, що така прекрасна донька має чудових батьків.
Його слова змусили мене почервоніти. Він поглянув на мене і злегка посміхнувся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.
