Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Ну, може й не повірили, але більше не чіплялися.

- … Степане, щось ти роз’їздився. По три дні тебе вдома не видно, як за тим туманом.

- Так бізнес же! Люди просять: того відвезти, того привезти. А по дорозі - товар для Джигітового генделика прихопити. А то ж усе жива копійка!

- Ага, копійка. А жінка вдома сама. Дивися, щоб не заскучала…

- Е, щодо цього - то я спокійний.

- А ти не будь такий спокійний. Ти знаєш що зроби? Як приїдеш якось, як днів зо три вдома не був, то сходи одразу до лазні…

- Так ясно ж, то перш за все!

- Та ні-і-і, ти не перебивай. У лазні добряче попарся, піт рушником обітри, а вдома той пітний рушничок жінці поклади під подушку - вона уві сні розкаже, як без тебе жила.

- У тебе рецепти на всі випадки. А від склерозу щось знаєш?

- Знаю!

- То чого ж не лікуєшся? Ти мені це чотири роки тому радив.

- А ти зробив?

- Уяви собі - зробив. Після того, як із Білорусі повернувся.

- І що?

- А то! Нічого вона мені не розказала. Бо ми тої ночі взагалі не спали. Гадаєш, звідки у нас наш молодшенький?

Молодь на весіллі збиралася гоцати до ранку, а ми з Павлом, а за нами його батьки і журналіст-ветеран вийшли надвір дихнути свіжого повітря. Задивилися на зоряне небо… он зірка впала, ще одна… а ця куди побігла?

- Та то не зірка, то літак! - вистромився з-під дідової руки наш старший синок.

- Ні, не літак. Бо не чути, як гуде, - заперечив йому з-за батькової спини молодший.

- Кажу тобі - літак, просто дуже високо летить, тому й не чути.

- Якби літак, то блимав би. А це - супутник. Дивіться всі - он іще один! І ще! Ой, як їх багато! І бігають, наче мурахи по мурашнику.

- Хлопці, а вам не час додому? - прикинувся суворим батьком Павло.

- Ні! - закричали хлопці. - Ще солодкого не подавали! І ми ще танцювати будемо! Ну, тату, завтра ж до школи не треба!

- Тоді - киш у хату, бо померзнете.

Хлоп’ята здиміли, а ми лишилися далі дихати свіжим повітрям. Старий журналіст, не відриваючи погляду від неба, поскаржився:

- Оце тільки у вас у селі Чумацький шлях добре видно. А у нас у райцентрі вже ні. Про Київ не кажу… ліхтарі перебивають.

І раптом перейшов на вірші:

- За вікном небо зорями вишите,

а ви ж мені, мамо, листа пишете…

- Ваші вірші? - поцікавився Павло.

- Та ні, то ще з юності причепилося, вже й не пам’ятаю, чиї, але гарні…

Павлового батька теж потягло на ліричне і він смикнув товариша за рукав:

- Щось пишеш зараз чи тільки розписуєшся - за одержану пенсію?

- Нічого не пишу. Бо про що нині пишуть? Про політику: хто скільки накрав або хто кого зарізав. Сам бачиш, які часи. Колись люди на весіллях пліткували, хто, кого і з ким, а зараз бач - про Черчілля.

- А от як Марія знайшла, хто покійного Сороку в зашморг устромив, чого ж ти не написав?

- Та я зарікся на кримінальну тему писати відтоді, як мені мого детектива зарубали. Документального. Ну, ти маєш пам’ятати. Це одразу після Хрущова було, коли нашого вчителя Панченка вбили, ввечері посеред вулиці.

- То ти що - тоді й написав? Смілива людина!… Стривай, а де ж його тоді зарубали, детектива твого? У “Піонерській правді”? Бо ми ж із тобою - однолітки, ще в червоних галстуках тоді бігали.

- Та ні, це я вже за горбачовської “пєрєстройки” наважився. Пам’ять у мене - гріх скаржитися, то я, правда, старих людей перепитав, переосмислив, знацця, дитячі враження у дусі часу, відфільтрував усе - і сотворив. А мені з “Огонька” прислали цидулку на одне речення: “Ваш допис не відповідає формату нашого видання”.

- Краще би ти свій самогон фільтрував, а не дитячі враження, бо, пригадую, коли я у тебе востаннє був, то такого сушняка назад привіз - півколодязя вихлептав.

- А ти даремно кепкуєш, старий Макаренко. Я ж тобі копію машинопису посилав тоді. Забув? То хто має “самжене” фільтрувати?

- Ну, пробач, пробач. Бо ж уже років зо двадцять пройшло від твого писательства. І що - з тією повістю більше нікуди не потикався?

- Ага! Потикався! Мене поткнули. Запросили до обласного кадебе і ввічливо так, на ви, розтлумачили, що партія об’явила гласність, а не вседозволеність. І щоб я більше не смикав поважаних ветеранів підозрілими натяками. Бо то