Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- І що?

- Як що? Як бачиш, живий. А взагалі - воно ж як було з тим убивством: всі знали, хто, всі знали, за що, півсела бачило, хто за вчителем ішов, а потім тікав, а міліція ніяких доказів не знайшла. А до речі, щось я не бачу вчителевого сина. Хіба його не запросили?

- Ти ж знаєш, у нас на весілля не запрошують, усі самі приходять. Просто кому весілля - а кому навпаки. Поїхав бідолаха у район на похорони однокурсниці. Вони там усім курсом дуже дружили, зустрічались у неї щороку. От цього разу - на поминках зберуться. Тож нашому Семенові Григоровичу нині не до весілля.

- Ой, життя, життя…

І тут за нашими спинами почувся жалібний голос Петі Гітлера:

- А я теж колись написав детектив. Ще у школі. І мене за це на другий рік лишили.

Ми озирнулися. Наш штатний алкоголік хоч і передрімав, та на ногах уже майже не тримався. Але погляд був у нього був майже тверезий.

- Петюню, про що ти? Який детектив, коли?

Але Петюню вже вимкнуло. Він махнув рукою, м’яко опустився на холодну землю, скрутився клубочком і заснув.

Ми акуратно перенесли бідолаху до хати на вже застелений тапчанчик у закутку і повернулися до столу, де свекор налив старому журналістові чергову чарку зі словами:

- Ну, друже, за твій орган!

- Який?

- Друкований, глупоснику!

- Нема. Гавкнувся тихою смертю. Свобода слова, конкуренція, райрада замість фінансів дала дулю. Одне слово - Бобік здох! Була районка - нема районки.

- Ну, тоді вип’ємо за упокій, як колись казали, “колективного пропагандиста”…

- “… і організатора”! - підхопив відставний газетяр, - Не цокаючись!

Старше покоління прийняло на душу, квакнуло і повернулося до спогадів:

- Ну, як пам’ять просвітило, то може хоч згадаєш, що ти мені про повість мою казав? Тільки чесно.

- Сказав, що написано добре. На Юліана Семенова, правда, не тягне, а на Віталія Коротича - вполнє!

- От мені Коротич ту цидулку і підписав! А хто вже в кадебе стукнув - точно не знаю, але здогадуюсь. Я тебе прошу - пошукай при нагоді, може та повість у тебе ще й досі десь у запічку лежить? Бо з “Огонька” не повернули, а свої копії та рукопис я спересердя тоді спалив. Цікаво було би глянути… з погляду вічності!

- Спересердя спалив чи з переляку?

- Ну, знаєш!

- От тільки не корч із себе Гоголя… добре, добре, домовилися. Покопирсаюсь. Хай тільки твоя вічність трохи зачекає.

Хто би міг подумати, що за кілька днів моєму свекрові доведеться й справді копирсатися по всіх своїх закутках аби нарешті віднайти аж на горищі той третій чи четвертий, через стару копірку віддрукований екземпляр. І то не з цікавості чи ностальгії, а з сумної нагоди.

Не лише Петі Гітлеру не вдалося третього дня весілля дочекатися, а й мені з братом теж. Бо назавтра з самого ранку прийшла дочка вчителя - Семена Григоровича Панченка з заявою про зникнення батька.

- Я ж думала, що він там у друзів залишився ночувати, а вони сьогодні дзвонять, мовляв, як там тато, нормально доїхав? Куди доїхав? - Так додому ж. Вчора одразу з поминок поспішив, щоб на останню електричку встигнути. Вони йому: та зачекайте трохи, машиною на станцію відвеземо, а він: дітки, я ще не такий старий, щоби не зміг пару кілометрів пішки пройти. Холодно? Та я в Сибіру в армії на снігу спав у сорок градусів морозу! А зараз одягнений тепло, а ще й у собачому светрі, то чого б то я змерз? Так і пішов сам.

Собачий светр - то ще одна з прикмет мешканців нашого села. Після того, як багато років тому проїжджі крутелики загубили у нас породистого і дуже кудлатого пса, всі цуценята у Великих Колодах почали народжуватися кошлатими, наче вівці. Жіночки вичісували з них вовну і плели теплі, а головне - дуже корисні при радикуліті светри. Такий же був і у зниклого вчителя. Донька ж і вив’язала.

- До лікарні дзвонили?

- Олексію, ти собі як знаєш, але я одразу до тебе. Бо якщо я подзвоню, то мені можуть і не відповісти, а ти все-таки людина офіційна. Давай дзвонити разом.

Олексій навіть не заїкнувся, що за міліцейськими правилами заяви про зниклих тільки через три доби приймають. Бо по-перше, йшлося про вчителя Панченка, людину всіма шановану, а по-друге, якби він, Шериф, усіх тих правил дотримувався, то бігли би люди до нього по допомогу не в першу, а в останню чергу. І сидів би він досі задрипаним лейтенантом, а не наймолодшим у області майором.

До лікарні Панченка не привозили - ні живого, ні не-живого. Про всяк випадок подзвонили черговому по райвідділу: раптом старий мимоволі у якусь бійку встряв, а міліція не допетрала. Нічого схожого. Більше того, погодилися сигнал одразу зареєструвати, а не післязавтрашнім днем. Записали дані і попросили терміново закинути фотографію. Вже легше. А з іншого боку - ще тяжче.

Наостанку Шериф сам морг набрав. Бо ця печальна установа у нас фактично була кущова. Сюди не тільки з нашого району, а й з сусідніх неопізнаних небіжчиків привозили для експертизи і опізнання. Описали ми Панченка детально, там хтось довго шарудів