Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Баба Софа розцвіла і промуркотіла:

- Ну що ти, синку, я тебе і без таксі люблю…

Блаженний момент на кожному весіллі: коли весь загал розбився на компанії по інтересам, і всім добре, і розмови гудуть, як ті бджоли над гречкою, і вже локальні тости пішли, бо дядю-тамадю вже таки заїздили: спить у кутку на лаві. А народ п’є-закусює і говорить, говорить, говорить…

- Я вам більше скажу! - не вгавав свекрів однокашник. - От у нас іще хороший звичай є: як тільки хату збудують, її одразу тричі оборюють. Зараз на конях, а колись на волах, і то не простих, а чорних близнюках. Щоб ніяка нечисть через ту ріллю не проскочила. У росіян теж такий звичай є. Але! Кого хазяїн у плуга запрягав? Власну дружину. Та ще й батогом її поганяв, із відповідними текстами, такими, що не при дітях.

- Що ви кажете?

- Не просто кажу, бо щодо тещі на бороні сам бачив - як у армії служив у Костромі.

І тут, як завжди на весіллях, встряв зі своєю баночкою на дьоготь Петя Гітлер.

- Я теж у Росії служив. Правда, вже не в армії, а в дисбаті. За дембельський альбом.

- Петю! Ми про твій альбом уже сто разів чули!

- А я не чув! - загорівся свекрів товариш. - Ну-ну?

- Ай, що там… мені й самому набридло розповідати. - муркнув Петя і поклав голову на стіл, якраз між двома тарілками з холодцем. Тому просвітити гостя щодо Петрових “подвигів” довелося моєму Павлові.

- Історія про Петін дембельський альбом із наступною відсидкою, я так думаю, й досі, напевне, переповідається по казармах всього колишнього СРСР. Розумієте, наш герой вирішив зробити цей неодмінний атрибут прощання зі збройними силами не якимсь там, а з, як він сам казав, “цвєтомузикою”. Ідея, треба визнати, була геніальна. Палітурки Петя зробив із відшліфованих дубових дощечок, просвердлив у них по периметру дірки і вмонтував різнокольорові лампочки. Плюс - пласка батарейка і ще щось там, щоби блимало. Заковика була в тому, що лампочки Петя повиколупував із пульту управління ракетного дивізіону. В результаті, як написали у вироку, під час навчань в імітаційному режимі стався несанкціонований запуск бойової ракети класу “земля-повітря”. Добре, що не міжконтинентальної з ядерною боєголовкою. В усякому разі, несанкціонована ракета таки знайшла свою несанкціоновану ціль: птахоферму колгоспу-мільйонера.

- Так я про цей випадок чув! Кажуть, пір’я по окрузі три дні літало. То он чия це робота була! Ну, таланти твої, Україно!

- Нічого собі - таланти! Центнер вибухівки з неба впав. На щастя, для невдахи-дембеля і переляканих ракетників людей на фермі чомусь не було.

- Чомусь! Бо накрили саме того дня столи в клубі і гуляли всім селом День колгоспника. Тому замість зони суворого режиму залетів Петя до дисбату і дочекався дембелю вже коли його однолітки по призову “на гражданці” і переженились, і первістків сплодили.

- А далі що?

- Та що? Сам Петро до своєї епопеї ставиться спокійно і навіть дякував не раз, особливо як вип’є, військовому трибуналу за гуманну міру покарання: дисбат, мовляв, не тюрма, за судимість не вважається, тож на відміну від декого маю чисту біографію.

…Після п’ятнадцятого тосту знову зачепилися за зятя нашого Федоровича.

- Здається, він не з вашого району.

- А його батьки? Як прізвище?

- Фірінштейн.

- О! Так це ж мо’ синочок Нусі Фірінштейна, що після війни в нашому містечку в перукарні сидів… Хлопче, чуєш, Нусь Фірінштейн - чи не твій батько?

- Га?

- Кажу, Нусь Фірінштейн…

- Ага, мій дід!

- Ну от бачите! Звуть тебе як?

- Самуїл.

- А! Семеном будеш.

- Уже був. Більше не буду. Теща заборонила.

- Мудра у тебе теща. Так от, Самуїле, тобі твій дід розповідав, як він партизанив?

- Та якось не довелося. Він у містечку жив, а батьки зі мною ще маленьким у область переїхали. Так і не поговорили.

- Ну так слухай: що для партизанів наших найстрашніше було?

- Німці?

- Та де… свої! Особливо ті, з енкаведе, що всім, хто у партизанах був, перевірочки влаштовували. Куди тобі твоєму гестапо. Отак візьми і покажи їм довідки, та ще й з двома підписами - командира и комісара - і печаткою: скільки ти німців убив, де, коли, за яких обставин. А інакше ти не партизан, а замаскований фашистський посібник. І одна тобі дорога - на Магадан.

- А дід мій що, теж через оце пройшов?

- Аякже! В першу чергу. Він на свою біду в партизанах не з гвинтівкою по лісах бігав, а свою роботу робив: голив, стриг, слідкував, щоби вошей не було. А ці песиголовці вчепилися: розповідай про свої подвиги! От старий Нуся (ну, тоді він ще старим не був) підморгнув їм і каже тихенько: я секретну підривну роботу вів, особливої ваги.

Яку ж таку роботу? Каже: вошей дресирував, щоб вони своїх не кусали, тільки німців.