Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Вперед! Ура-а! – прокричав червоноармієць.

– Ур-ра-а! – підхопила решта.

І тоді – неначе за якимсь умовним сигналом – побігли червоні на українців, і голосний крик мовби хвилею заполонив низину, і плескались у цій водянистій рідині зойку з десяток солдатів. Мозок Вітка ще не встиг опрацювати все побачене, не встиг сформулювати одну думку, а вже, наче під дією якогось первісного інстинкту, в одну секунду рот полковника відкрився, і гучний крик теж понісся у бік ворогів.

– В атаку-у-у! – підніс голос Павло Гаврилович і оголив шашку.

Іще не встигло довге «у» долетіти до краю низини, полинути догори й зникнути в сизих хмарах, як гайдамаки виставили багнети, підняли шаблі й помчали в лобову. Двадцять солдатів, неначе дві хвилі, зіштовхнулись у ближньому бою. Страшний скрегіт, ніби зчепилися дві химерні броньовані тварини; тонкий виск, немовби два гострі леза зітнулися в різкому ударі; глухий стук, неначе гора вдарилась об гору – так зійшлися в бою гайдамаки та червоні. Усе змішалося на полі бою: зойки та стогони…

– Бий їх! – кричав Павло Гаврилович і махав шашкою, рубаючи людські тіла.

Виття, дике, оскаженіле виття лунало над місцем бою, і ніхто не міг розібрати жодного слова. Вирячені, повні люті очі, скривавлені руки, кров із яких виступала чималими краплями, скуйовджене волосся, мокре від поту. Чи є на світі більш непринадне видовище, коли людина вбиває людину?

– Рубай! Ріж! Коли! – раз по раз лунало з боку більшовиків.

Спочатку червоні відтіснили українців, однак вусаті гайдамаки – кремезні, мов дуби, – прийняли на себе перший удар, а згодом відбили атаку; і чорні тіла з кривавими плямами ран залишились лежати на зеленому тлі трави. Павло Гаврилович біг, зіштовхуючись із більшовиками, і блиск у його очах здавався світлом далеких галактик; уперше, у самісінький розпал бою, він раптом відчув, що обрав правильний шлях. Так, Вітко часто бував у бою, але зараз, коли він бився з червоними, а його гайдамаки лунко кричали «Слава…», а потім, неначе громом, «…Україні!» – усе змінилося. Де ви, сини своєї Батьківщини, здатні розбити вщент усіх її ворогів? Де ті, для кого не існує перепон, тому що вони полюбили свою країну, як люблять жінку? Де ті, хто здатен одним помахом шашки позбавити життя сімох і не загордитися? Ось вони – ті, що мчать шалено полем бою і не бояться смерті! Ось вони – ті, хто не бажає чужого, але не віддасть на поталу свого. Ось вони – гайдамаки, сини українського сміливого народу! Із чим іще можна порівняти цей запал у душі Павла Гавриловича? Хто в змозі його змалювати? Так, блаженний той, хто ладен життя власне віддати за друзів своїх!

Але тут – у розпалі бою – він помітив знайому фізіономію й остовпів від дива. Вітко аж завмер – просто на нього нісся Віктор Сергійович Примаков, його колишній бойовий товариш. Худа, неначе витесана зі шматка сосни, пика більшовика була спотворена страхітливою гримасою. Кітель замазано кров’ю – рясні краплини зросили тканину, утворивши брудні нерівні плями. Піт стікав по щоках. Офіцер тримав у руках маузер, час від часу стріляючи або б’ючи довгим руків’ям кожного, хто траплявся йому на шляху. Змінившись так, що й упізнати його було годі, повністю відкинувши себе колишнього, Примаков тепер служив новому порядку, і його віра стала такою ж непохитною, як і у Вітка. Кілька аршинів залишалось між ними, коли червоний командир також побачив Павла Гавриловича і вмить застиг. Хто міг передбачити зустріч двох заклятих ворогів? Хто міг порадити, як підготуватись гідно до неї? Хто міг зупинити двох людей, які ненавиділи один одного найлютішою ненавистю?

– А-а-а, – один крик на двох.

– Е-е-е, – ніби з одного рота.

– Р-р-р, – звіриний рик вирвався в обох.

Павло Гаврилович кинувся на Примакова, розмахуючи шашкою, а той викинув долоню з наганом уперед і вистрілив. Куля, призначена українському полковнику, вцілила у груди молодому гайдамаці, котрий раптом вискочив уперед. Скориставшись миттю, коли червоний командир загаявся, Вітко накинувся на ворога і вибив зброю з його рук.

– Як ти міг?! – раптом зірвалося з уст Павла Гавриловича.

Примаков, похитнувшись від удару, послизнувся й упав.

– Міг! Ще й як міг! – прохрипів Віктор Сергійович.

Він намагався відповзти трохи далі, щоб перегрупуватися і знайти зброю. Зробивши кілька рухів, він зненацька розвернувся й побіг. Такої прудкості Павло Гаврилович не очікував, тому щодуху помчав за втікачем, краєм ока помітивши, що бій майже скінчився – лише двоє червоних іще чинили спротив. Кілька кроків, і Примаков прослизнув у зелену гущавину. Вітко кинувся за ним, але щойно він проник у гіллястий простір кущів, як випустив суперника з очей. Повільно відхиляючи гілки рукою, полковник рушив далі, доки не опинився на тінистій галявині, оточеній високою рослинністю. Павло Гаврилович озирнувся, його погляд ковзнув по розлогому дубу, і він не примітив підступного удару зліва – Примаков розмашисто збив його з ніг. Шашка випала з рук, упавши на старе, іржаве листя. Супротивники зчепилися на землі, перекидаючись із боку на бік – кожен намагався вдарити дошкульніше. Так тривало недовго, тому що Вітко приловчився і вдарив більшовика коліном. Віктор Сергійович заскімлив, спробував вирватись, однак другий стусан ногою змусив його скорчитись. Скориставшись моментом, українець підскочив, шугонув за шашкою й підняв її, направивши на ворога.

– Тільки ворухнись – і ти труп! – прогарчав Вітко.

– А… – застогнав Примаков.

Він приходив до тями, сидячи навколішках і трохи похитуючись. Ніби старий вовк, повільно розплющував очі, налиті кров’ю, витирав піт, що струменів по обличчю, вимазаними в крові долонями – і рожевий слід простягнувся від скроні до підборіддя.

– Думаєш, переміг? – хижо промовив Примаков.

– Мовчи, сволото! Мовчи! – Павло Гаврилович