Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Примаков, чий образ і абрис витає в книзі, також скінчив життя трагічно. Після війни, у 1923 році, він закінчив воєнно-академічні курси Росії. Потім був начальником високої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1927–1930 роках – військовий аташе в Афганістані, Японії, і т. ін. 1935 його було призначено заступником командувача Ленінградського військового округу, але вже наступного року Примакова арештовано за підозрою у «змові» з Троцьким. І його – ідейного борця, комуніста й військового, який встелив кістками дорогу у «світле радянське майбутнє», покладено в основу цієї дороги, як нікчемний будівельний матеріал. Примакова було розстріляно в 1937 році. Зрештою, як і зрадника Волоха, – того ж темного 37-го його також присуджено до розстрілу.
Полковник Павло Гаврилович Вітко – збірний образ – вижив після зіткнення з червоними. Його підібрали гайдамаки, коли він, важкопоранений, повз по полю. Переправили до Києва, де він проходив лікування. Коли почалося зимове повстання Петлюри проти Скоропадського, то Вітко – знову ж таки, всупереч умовлянням дружини, – пробрався в петлюрівський кіш і воював на їхньому боці. Його було знову поранено – цього разу Вітку відірвало ліву кисть.
У травні 1920 року, коли поляки ненадовго зайняли Київ, Вітко з родиною переїхав до Польщі – тікав від чергового наступу більшовиків. Він тримав зв’язок із військовими чинами У.Н.Р., які намагалися вести боротьбу за Україну, але вже здалеку. Кінець кінцем, як відомо, у 1921 році Польща уклала угоду з Радянською Росією, і сім’я полковника перебралась далі, у Францію, а згодом – до Канади, де Павло Гаврилович помер від серцевого нападу в далекому 1955 році, так і не дочекавшись незалежності країни, яку він полюбив усім серцем.
Ганна Дмитрівна народила двох доньок, і цим колишній український полковник надзвичайно втішався. Усі ці роки вона огортала малюків своїм теплом, віддаючи родині всю ніжність і турботу, які були в її світлій душі. До останнього дня свого життя вона любила Павла Гавриловича і померла раніше від нього. Це сталося холодної січневої ночі 1950 року – жінка навіки спочила після тривалої хвороби.
А Маруська? Звісно, ви пам’ятаєте Маруську – після тих подій вона покинула торгувати тілом і замешкала разом із Вітками. Спершу допомагала по господарству, а потім була нянею, подорожувала з ними. І тоді, коли Маруська вперше взяла на руки крихітне рожеве тільце першої доньки Вітків, щось остаточно зруйнувалося в чорній фортеці її серця – і темний замок образи й гіркоти щез без вороття, тому що діти здатні відродити тепле й нетлінне полум’я любові.
Примечания1
Тогочасне написання (Прим. ред.)
(обратно)Оглавление Розділ 1 Розділ 2 Розділ 3 Розділ 4 Розділ 5 Розділ 6 Розділ 7 Розділ 8 Розділ 9 Розділ 10 Розділ 11 Розділ 12 Розділ 13 Розділ 14 Розділ 15 Розділ 16 Розділ 17 Розділ 18 Розділ 19 Від автора Кілька слів про долю героїв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.