Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Ні… Будь ласка… Тільки не зараз, Павлику… Як же я? Як же наша дитина? – Ганна Дмитрівна застогнала, заламуючи руки.

– Не треба, не треба, – тільки й зміг вимовити Павло Гаврилович.

– Що ж нам залишиться? Що ж? – тужила жінка.

– Тільки не це, не треба, – краялося серце у Павла Гавриловича. Йому б зараз зупинитися, відступитися, і тоді – гляди, не голосила б Ганна Дмитрівна, і все би скінчилось. Але як він міг так учинити? Як міг зрадити те, у що повірив усім серцем? Чому він мав вибирати між сім’єю та честю? Ніхто й ніколи не зміг би дати відповідь.

– Адже я… Помру без тебе… Чуєш?!

– Люба моя, будь ласка, припини…

– В один день… Убиваєш мене…

– Ні, ні…

– Де мені знайти розраду, коли ти… Ти…

– Не смій думати про це. Не смій!

Павло Гаврилович намагався знайти слова, але Боже ти мій, до чого ж хворобливе почуття заполонило груди! Яка ж гіркота виповнила кожну п’ядь душі. Як важко розлучатися…

Ганна Дмитрівна намагалась іще щось сказати, але не могла. Мовчання! Лише мовчання могло зараз порятувати їх, тому багато хвилин вони просто стояли, не промовивши жодного слова.

– Павлику, мій Павлику… Пробач мені, коли можеш, пробач, не сердься, – нарешті тяжко видихнула жінка.

Подих перехопило. У скронях закололо. Гіркі сльози в очах. Ганна Дмитрівна підскочила, підлетіла, полинула до чоловіка – обійняла його й прихилилась головою до грудей. Їй хотілося бути якомога ближче до такого рідного серця. Почути його биття. Стук-стук, ніби шифр душі. Стук-стук, як годинник. Немає іншої ради, хіба що слухати, як час відлічує дні буття їм обом. Стук-стук, наближається мить розставання. Яка безглузда розлука! І немає жодного способу запобігти їй. Ні, нічого неможливо змінити, нічого!

Ганна Дмитрівна притулилась до чоловікового тіла й не могла бачити, як Павло Гаврилович схилив голову, доторкнувся потрісканими губами до її волосся, і його вуста затремтіли, ледве стримуючи глибокий зойк, який зародився у нього всередині, але так і не зміг вирватись назовні; і дрібна дрож від хвилювання пробігла по суворому чоловічому обличчю, ніби він передбачав свою долю.

Павло Гаврилович пригнувся, і куля глухо вдарила в дерево. Різкий стук зліва означав, що ще одна куля з тріском влучила в деревце поруч. Там був гайдамака, що пригнувся, а тоді ліг на землю. Наприкінці травня червоні чинили відчайдушний опір на підступах до Луганська. Антонов-Овсієнко, який очолював командування, стягнув усі наявні резерви, щоб відбити наступ німців та українців. Другий день тривали бої, і кожна контратака більшовиків зустрічала спротив гайдамаків під проводом Вітка.

Нешироке поле розділяло супротивників. З обох боків невелика лісосмуга, у якій і розташувались червоні та загін жовто-блакитних.

– Іване, треба обійти їх там, біля горба, – прокричав Павло Гаврилович гайдамаці, що ліг на землю.

– Треба, – погодився Іван і знову пригнувся, бо кілька куль пролетіли в нього над головою.

Стрілянина, що лунала з кожного боку, не приводила ні до чого. Іноді кілька солдатів підіймались, намагались піти в лобову, але відразу падали мертві або поранені. Кулемет розривався, і сотні куль впинались у столітні дуби, серед яких ховався Вітко з товаришами. Далекий гуркіт гармат свідчив про те, що біля міста іде ще серйозніший бій. Темне небо налилося чорничним відтінком, ніби хтось розлив найтемніші у світі фарби. Почав накрапати дощ. Холодний вітер несамовито шарпав перше листя невисоких кущів. Треба було наступати, але як?

– Іване, чуєш, Іване! – покликав Павло Гаврилович.

Але відповіді не було. Полковник обернувся – гайдамака лежав, схиливши голову до землі, і кров залляла його пишні кучері.

– Кепські справи, – пробурмотів полковник.

Небеса, набувши барви перегною, нависли низько-низько. Прозорий туманець витав у верхівках дерев. Раптом із боку червоних показались п’ятеро, вони пробігли по полю від густих заростів і провалились у яр. Згодом на краю яру з’явилася свіжа земля – більшовики вирішили окопатися, щоб приготуватись до наступу, і бійці в окопі могли прикрити тих, що наступали. Періодично лунали постріли, але ніхто поки що не наважувався виявляти ініціативу.

У Павла Гавриловича виник план – треба обійти ворогів справа, закріпитись на височині, і тоді поле буде як на долоні – можна стримувати натиск червоних або навіть атакувати їх. Він узяв із собою десятьох, і вони побрели, пригинаючись, у бік пагорба. Постріли не припинялися. Тому вони пришвидшили крок, але йшли обережно, остерігаючись, щоб їх не помітили. Вітко поспішав. Якщо раптом більшовики їх помітять, то можуть обійти з флангу. Бам-бам – знову загриміли гармати.

Гайдамакам потрібно біло вийти в низину, а потім піднятись на пагорб. І в ту мить, коли нога першого бійця ступила на легку свіжу травичку й людська тінь лягла на зелену габу, яка вкрила землю, попереду показались попелясто-сірі фігури з червоними облямівками на головних уборах, і тієї ж миті почалася стрілянина. Перший гайдамака впав.

– Лягай! – закричав Павло Гаврилович, та було вже пізно.

Постріли – і тіло другого українця зрешетили кулі, він важко впав у траву. Червоні й не думали зупинятися. Раптом від шеренги більшовиків відділилася фігура високого офіцера – він підніс шашку, і гострий кінчик його клинка, здавалося, було помітно за цілу версту.