Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Я хотіла сказати тобі, та все не наважувалась, – Ганна Дмитрівна трохи відхилилася від чоловіка, щоб краще роздивитись його очі.

– Хіба ти не все розповіла? – Павло Гаврилович здивувався.

– Не зовсім. Я не знаю, як бути в таких випадках, оскільки багато що раніше здавалось мені туманним, – почала здалеку Ганна Дмитрівна.

– Ну ж, кажи, як є, – Павло Гаврилович знав, що іноді краще бути прямим, уникати красномовності.

– У нас буде дитина, – тихо мовила Ганна Дмитрівна.

Вона відразу ж замовкла, боячись слів, які почує у відповідь. Кожна секунда тривала для неї ніби рік. Павло Гаврилович поглянув на неї і не міг очей відвести.

– Боже. Це правда? – нарешті заговорив Вітко.

– Правда, – відповіла Ганна Дмитрівна.

Її худе, втомлене обличчя покреслили ранні зморшки. Тонкі вуста неначе вигравірувані майстерним скульптором; хвилясте волосся з кучериком біля скроні немов скам’яніло. Очі, її прекрасні сині очі вкрила пелена сліз, блискуча рідина зросила сітківку, мовби всі хвилювання світу відбились у чорних зіницях.

– Та це… Це… Найжаданіша звістка! Господи, Господи, як же так, Ганнусю… Стільки років чекання! Стільки молитов. Не можу повірити, не можу, – голос Павла Гавриловича затремтів гітарною струною.

– Я… Я… Так довго чекала… Так молила Господа… Я… Павлику… Майже втратила надію… – Ганна Дмитрівна плакала, і струмки сліз котилися по прекрасних щоках.

Вони хотіли так багато сказати одне одному! Поділитися часточкою власного серця, сповненого радості й любові! Хіба людське існування не подібне до ламаної лінії – і кожен хоче зробити її шлях рівним? І сильніше за інші почуття – бажання народити життя, адже продовження роду є щонайсильнішим інстинктом. Той, хто піде дорогою зла, рано чи пізно впаде; хто ж обрав шлях світла – усе одно отримає свою нагороду, тому що закони світла сильніші. Пізно вночі подружжя Вітко сиділо при м’якому світлі лампи, і довгі тіні лягали на дерев’яну підлогу, неначе дивовижні хижі звірі, що схиляли шиї, виявляючи власну покору. І вже не знаходилось ні слів, ані стогонів – лише тепло обіймів.

Уранці Павло Гаврилович пішов київськими вулицями до штабу. У голові – ранкова свіжість. У небі – синява. Деренчливі автомобілі проїжджали бруківкою. Двірник лаявся з п’яничкою. Солдати марширували краєм дороги. Огрядна жінка розбила глек із молоком, і молочар, ставши руки в боки, похмуро дивився на білу калюжу, що розпливалася все далі під копита коня, який стояв поруч. Дивно, але світ являв свої світлі, теплі барви.

Павло Гаврилович зайшов до будівлі воєнного міністерства, однак затримався там не більш як півгодини, а вийшовши, відразу попрямував до власної квартири. Його лице ніби закам’яніло, м’язи зробились неначе дерев’яні, і він крокував містом, уже не помічаючи нікого довкруги. Ця мандрівка туди й назад забрала не так багато часу, тому поява Павла Гавриловича здивувала жінку. Він пройшов до своєї кімнати й довго щось там робив, доки не вийшов у повному бойовому обмундируванні.

Ганна Дмитрівна поралася з Маруською біля мами, коли почула дзвінкий тупіт чобіт, тож вона швидко вийшла в коридор, де на неї саме очікував чоловік. Ось він – в однострої… У кителі, прикрашеному жовто-блакитною стрічкою. Павло Гаврилович стояв у кашкеті, у чорних, начищених чоботях і ніби чекав на появу Ганни Дмитрівни. А та, щойно побачила цю картину, відразу прикрила рота долонькою. Так, вона щодня думала, що настане та лиховісна година, коли доля розлучить їх, ніби розірвавши навпіл, і тоді вона стоятиме ось так на порозі й проводжатиме чоловіка в невідомість. Де ви? Де ви, жінки, котрі відпускали своїх чоловіків на війну і не могли умовити себе не стогнати – хіба не всоте ви проходили колами власних страждань?

Так, Ганна Дмитрівна кожен ранок зустрічала з думкою про те, що він може виявитись останнім, і гладила, гладила рукою обличчя чоловіка, щоб шкіра запам’ятала овал його підборіддя, увібрала його запах, відчула, як пульсує життя.

– Як же так, Павлику? То це вже все? – Ганна Дмитрівна сперлась об стіну, щоб не дати своєму тілу впасти.

– Наказали вирушити на схід, – відповів Павло Гаврилович.

– Що ж… Не можна більше взяти жодного відстрочення? – Ганна Дмитрівна ладна була вхопитися за найменшу можливість.

– Не треба так говорити. Я не боягуз відсиджуватися. Не боягуз, – твердо сказав Павло Гаврилович.

– Але я… Ми… Невже не можна відправити когось іншого? – жінка перебирала в голові всі варіанти.

– Ганнусю, час настав. Зрозумій, що я не можу зрадити ні власну совість, ні країну. Може, це якось дивно виглядає, але щось у мені змінилося… Україна… Серце моє вже тут… – Павло Гаврилович ретельно добирав слова, намагаючись не говорити пишномовно. Менш за все він цінував порожню браваду.

Де ви? Де ви, воїни, які полюбили те місце, у котрому живете, і ладні покласти душі заради життя інших? Якими словами змалювати це прекрасне почуття, що виникає в душі людини? Чому людина готова пожертвувати власним життям заради ближніх? Хто дослідив ці серця й назвав їх гідними?

– Будь ласка, не зрозумій мене хибно. Але як же ми? – Ганна Дмитрівна намагалася знайти доводи, здатні зруйнувати мур чоловікової впевненості.

– Ганнусю, уже нічого не можна змінити. Наказ підписав сам міністр. За годину я маю від’їхати із залізничного вокзалу, – відкарбував Павло Гаврилович.

– Уже?! Так швидко? – Ганна Дмитрівна знітилась, потім підійшла до чоловіка.

Павло Гаврилович видихнув.

– Ганнусю, для мене честь – не