Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Бо як буває, коли людина шукає тільки свого, а правда, як ти слушно кажеш, попирається? Не потрібні нам поміщики. Не потрібні прикажчики. Землю – селянам. А коли хто буде проти – той і постраждає. Адже так? – інтонація Примакова ще більше пом’якшилась.

– …Він і мене бив, – зненацька сказав Архип.

– От! Бачиш! Загинув через жадібність. І жінку за собою потягнув. А ми ж, дурна твоя голово, світ новий хочемо побудувати, – Примаков вкладав у свої фрази якомога більше переконливості.

– Але ж допіру були гайдамаки… Говорили про Україну… – Архип уже мало що розумів.

– Та ж і ми торочимо про це саме! Але про Радянську Україну, де всі рівні. Немає цієї наволочі, яка обдирає людей. Ось, належить тобі земля – і працюй на ній! Нема чого гнути спину на панів! – кожен новий аргумент Примакова супроводжувався хвилею емоцій.

Він стукав по невидимій трибуні, смикав ліктем, підносив голос і зривався на крик. Усе – в його руках. Він зараз влада і сила. Як же приємно це відчувати! Яка це насолода – усвідомлювати, що ніхто не може піти супроти нього!

Архип почав сумніватися. Він бачив, як полум’яно говорив Примаков, слухав його промову, сповнену вогню, і ці слова вціляли просто в серце парубка. Йому так хотілося правди! Він так хотів жити по совісті! Невже більшовики мають рацію?

– А як же Настуся? – запитав Архип.

– Яка Настуся? – перепитав Примаков.

– Одна з дівчат, що в підвалі сидить, – відповів Архип.

– А… Та повернемо ми тобі цю Настусю. Але за однієї умови, – червоний командир знову примружився.

– Якої? – занепокоївся Архип.

– Ти вступиш до Червоної армії… Будеш ходити по селах і говорити, що настане новий світ, нове життя. А дівчину цю ми тобі віддамо. Так, – відкарбував Примаков.

Йому було цікаво те, що зараз відбувалося. Навіть трохи тішило.

– Але ж… Як же так… Сидора… Вбито… – Архип був геть ошелешений.

– Так, але ж час зараз який! Ворогів має бути знищено. Зате потім заживемо! – напосідався Примаков.

Цей діалог між червоним командиром і молодим селянином вівся ніби відрізано від цілого світу. Так, навколо солдати вже розмовляли, лаялись і підкидали дров до вогнища. Чулося сонне гавкання собак та іржання коней, які несли на собі вартових-вершників. Село тремтіло від напруження, і при кожному пострілі мами притискали до себе переляканих малих дітей. Чоловіки виходили в сіни й похмуро скубли бороди, втупившись очима у двері. Старі баби хрестилися і вклякали перед образами. Усе це було десь далеко, ніби в іншому світі. А тут, на відлюдді, стояли двоє й говорили, говорили.

– Чи можна мені побачитись із Настунею? – не вгавав Архип.

– Звісно, – відповів Примаков.

– І ніхто нас не чіпатиме? – питав Архип.

– Даю слово. Але й ти повинен дати слово, – сказав Віктор Сергійович.

– Яке? – перелякався парубок.

– Що будеш служити робітничо-селянській армії. Докладеш усіх зусиль, щоб якомога більше селян зрозуміли, що радянська влада принесе їм благо, – промовив Примаков.

– Я… Та як же… – Архип замовк.

Перед ним стояв червоний командир. У його очах палали зірки, голос був поривчастий, ніби водоспад, погляд гострий, як сокира. Усе пішло шкереберть в Архиповій голові – він уже не розумів, що таке світло й пітьма; і те, що він бачив і знав раніше, уже не мало жодного значення. Парубок стояв, розминаючи руками полу кожуха, і в його душі розгоралася пожежа.

Павло Гаврилович поцілував Ганну Дмитрівну в ту мить, коли вона замислилась, і її погляд проник крізь вікно та ковзнув по вечірньому темному дереву, рясно вкритому лапатим листям. Від несподіванки жінка здригнулася, навіть трохи засоромилась, злегка почервоніла. Вона подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. Вони були разом уже два місяці. Павла Гавриловича перевели в штаб, оскільки всі його поранення далися взнаки, і воювати він не міг. Вони мешкали у своїй старій квартирі. Матінка хворіла. Маруська приходила й допомагала по господарству. Життя увійшло в береги, часом здавалося, що не лишилося й сліду від колишніх страшних подій, і лише зведення зі східного фронту, де німці й українці тіснили червоних, свідчили про зміни.

Іноді Ганна Дмитрівна поринала в себе, ніби намагаючись заглянути глибше у власну душу, осяяти її світлом свічі, щоб тіні минулого вже не тяжіли над нею. Примаков, більшовики, тюрма – усе це, неначе бурхливий брудний потік, переносило її в безодні болю. Багато разів вони сиділи так далеко за північ – Ганна Дмитрівна говорила й говорила, і плакала, плакала. Що міг сказати їй Павло Гаврилович? Які слова дібрати, щоб утішити її? І тому часто він просто обіймав її, пригортав до себе, і гаряче жіноче дихання обпікало його вуста.

– Павлику, іноді мені не йметься віри, що все скінчилось, – Ганна Дмитрівна погладила чоловіка по руці.

– Так, дружино моя люба. Усе колись завершується. Течію звершив, віру зберіг, – відповів Павло Гаврилович.

– Не знаю навіть, чи це не диво, – Ганна Дмитрівна лагідно торкалась до чоловікового лиця маленькою долонькою.

– І справді, диво. Іншого пояснення в мене немає, – Вітко ледь усміхнувся.

Жінка замовкла. Їй здавалося, що слова руйнують щось незбагненне – її повітряний замок, котрий вона створила за останні місяці, оточивши його ровом сподівань і надій, зміцнивши оптимізмом. У такі хвилини їй здавалося, що