Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

розпачливо думав, як йому тепер учинити. Вбити беззбройного – немає тут слави, а якщо залишити його живим, то, гляди, ще покличе собі когось на підмогу.

– Усе! Як ти не зрозумієш, що це вже все! – намагався розговорити полковника Примаков.

– Що значить «усе»? Що ти верзеш? – збентежено відповів Павло Гаврилович.

– Ото й усе… Програв ти, Павле Гавриловичу, он воно що, – злісно вишкірився червоний командир.

– Зуби заговорюєш? Мовчи, курво! – закричав Вітко.

– Нехай так… Лютуй… Тільки все одно ти програв… І немає ніякої «незалежної»… Нема! – скалив зуби Віктор Сергійович.

– Не тобі вирішувати! – протягнув Павло Гаврилович. Він ще сумнівався, як учинити по совісті.

– Мені, мені… От побачиш… Ти думаєш, що виграв, але подивися навкруги – усі вірять більшовикам. Усі! А чому? Тому що ми говоримо людям те, що вони хочуть почути! – проспівав Примаков.

– Це ми ще побачимо, – відповів Вітко.

Він очікував, що ось-ось кущі розсунуться, звідти з’являться пара гайдамаків, і муки вибору нарешті покинуть його, адже тоді червоного командира відведуть в український кіш і там судитимуть за законами воєнного часу. Але, на жаль, скільки б він не тягнув – ніхто не приходив йому на допомогу.

– Ха-ха! Так, мав рацію Антонов-Овсієнко… А знаєш, чому? Тому що ми дозволили селянам грабувати їхніх сусідів… І всі… усі пішли за нами, – підвищив голос Примаков.

– Тепер усе буде інакше, – відповів Павло Гаврилович. Йому так хотілося, щоб усе відбулося саме так – той народ, причетність до якого він відчував, отримав би право вибору, право бути господарем власної долі.

– Ні-і-і! Ні, не буде! Люди полюбили неправду, бо серця їхні злі! Чорні, як ніч! – вибудовував словесні конструкції червоний командир.

– Не тобі це вирішувати! – повторив Павло Гаврилович.

Ця бесіда добряче йому набридла, тому він усім серцем бажав, щоб усе швидше скінчилося.

– …і Ганнуську твою я також зганьбив, як спаплюжу й твою Україну! – засміявся Примаков.

На ці облудні слова Павло Гаврилович скипів, закричав несамовито, як поранений пес, і замахнувсь шашкою. Більшовик інстинктивно підняв руку, і клинок увійшов у його плоть, ніби ніж у масло. Він заскавулів, затремтів, схопившись за поранений лікоть; і кров сочилась йому крізь пальці, стікаючи по рукавах кітеля. Удруге змахнув клинком Вітко – і ось нарешті вона, мить розплати! Момент істини! Покара за гріхи! Адже як воно буває – воля Божа чиниться руками людини, тому що чисті серцем схиляються перед Його волею. Тієї вирішальної миті Павло Гаврилович вирішив стати суддею. Широкий помах – і раптовий, неочікуваний людський зойк, який стрілою протнув повітря – ці дві дії відбулись одночасно.

– Стій! Стріляти буду! – миті не вистачило для того, щоб правосуддя здійснилося.

Павло Гаврилович обернувся й побачив парубка, одягненого по-сільському, який обома руками тримав револьвера.

– Не руш, я сказав! – повторив парубок.

– Легше, легше, – Павло Гаврилович завмер.

– Без фокусів, кажу тобі, – селянин спрямував на полковника револьвер, і було видно, як тремтять його долоні.

– Стою, стою, – відповів Павло Гаврилович.

– А тепер кинь шашку на землю, – наказав парубок.

Вітко поглянув на хлопця, а той ворухнув револьвером, спрямувавши його полковнику просто в лоба.

– Кому кажу! – наказав молодий парубок.

Павло Гаврилович поволі, неохоче кинув шашку, і в цю мить Примаков важко підвівся – одна його рука безвольно повисла, а другою він підібрав зброю із землі.

– Молодець, Архипе! Вчасно встиг, – прохрипів Віктор Сергійович.

Він закашлявся, було помітно, що хвилі болю переливаються його тілом – червоний командир час від часу конвульсивно здригався.

– Я пішов вас шукати, бачу, наших розбито. Ну, ось і надумав пройтися по кущах, – сказав Архип.

– Молодець. Так чинять справжні бійці робітничо-селянської армії, – відповів Примаков.

А тоді йому стало геть зле – поранена рука ще дужче розболілася, і червоний командир спочатку присів, а потім важко опустився на траву.

– А тепер убий його, – буденно сказав червоний командир і махнув рукою в бік Вітка.

Архип завмер, збентежено дивлячись на Віктора Сергійовича.

– Чого стоїш, як бовдур?! Поріши це падло! – заверещав Примаков.

Біль і страждання відобразились на його фізіономії – було помітно, як він занервував, і кожна хвилина давалась йому тяжко. Архип побачив вирячені командирові баньки, почув його різкий голос, який раз по раз зривався на вереск – і сам злякався. Він повільно наводив револьвер на живу мішень, немовби відшукуючи краще місце для пострілу. Долоні, які стискали рукоятку револьвера, побіліли від напруження. Та й сам Архип зблід – стріляти його більшовики навчали, але ще ніколи він не зустрічав ворога лицем до лиця. Йому стало страшно, навіть трохи занудило.

– Убий його! Швидко! – наполягав Примаков.

Архип дивився то на командира, то на полковника. Він ніколи ще не вбивав людину, але міцно затямив собі одне: якщо буде служити більшовикам вірою і правдою, Віктор Сергійович віддасть йому Настуню. Ох, тканина любові буває зіткана з наївності, адже її створено з тонких ниток чекання. Парубок вагався, і його руки тремтіли все помітніше.

– Убий! – зарепетував Примаков.

І тоді – скутий ланцюгами нерішучості, наповнений хибною надією