Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

зовнішній бік західного життя. За десятиліття тоталітарного режиму громадяни втратили відчуття причетності до зовнішнього світу. І коли режим намагався нав’язати ілюзорну ідеологію, лише доступ до зовнішнього світу міг дати радянським громадянам якийсь зовнішній критерій, здатний відновити в них почуття реальності. Але цей доступ жорстко контролювали.

Радянський кордон був не звичайним бар’єром, це була демаркаційна лінія між двома різними станами свідомості. На Заході цю свідомість сформувала наявна реальність, а в СРСР — реальність, створена штучно. Через це для нормального життя радянські громадяни стали чужинцями, й саме тому вони були так шоковані за першого зіткнення із зовнішнім світом. Проте ця різниця у свідомості за тоталітарного режиму проявлялась у чистому вигляді в досвіді тих, хто намагався самостійно втекти з Радянського Союзу.

Тихого літнього вечора Анатолій Бутко, гінеколог із Артемівська Донецької області, ввійшов до своєї каюти на борту теплохода «Латвія», що стояв у порту Батумі, роззувся і, не роздягаючись, ліг на своє ліжко, удаючи, що спить. Три інші пасажири каюти займалися своїми валізами й, судячи з усього, не помітили, що Бутко зайшов без жодних речей.

О 22:10 запрацювали двигуни, й «Латвія» вийшла з порту, тримаючи курс на Сухумі, а потім на Сочі.

У коридорі та каютах було тихо. Дочекавшись, поки останній із сусідів по каюті почне рівно дихати вві сні, Бутко сів і взувся. Про всяк випадок сказав голосно: «Піду пройдуся палубою». Ніхто з сусідів не поворухнувся. Тоді він загорнув свій годинник у поліетилен, вийшов у порожній коридор і пішов до ящика з пожежним інвентарем, де ховав парасольку, яку в разі потреби можна було використати як вітрило, кілька плиток шоколаду, невеличку посудину з водою та гумовий рятувальний жилет. Все це він узяв із собою на палубу.

У брижах на поверхні моря срібними смугами віддзеркалювався місяць. Була майже північ, і Бутко зазначив, що палуба порожня — за винятком двох закоханих, що стояли, спираючись на бортове огородження, та молодого чоловіка, в якому Бутко запідозрив співробітника КДБ. Той стояв сам, тримаючи руки в кишенях. Бутко закурив цигарку, молодий чоловік кілька хвилин байдуже поглядав на нього, а потім відвернувся й пішов на ніс судна. Побачивши це, Бутко спокійно загасив цигарку й пішов до корми. Там він озирнувся й переконався, що на палубі більше нікого немає. Тоді він переліз через огородження й стрибнув із десятиметрової висоти у воду.

Дії Бутко тієї ночі були наслідком років розчарування в радянському режимі. У 1950-х роках, після армійської служби на Сахаліні, Бутко проїхав через весь Радянський Союз додому, на Донбас, і бачив низки трудових таборів у Сибіру, а довкола Байкалу — голодних колгоспників, що благали про зерно. У 1960-х його побили міліціонери, забираючи до витверезника, а коли він назвав їх фашистами, йому поголили голову. Вже тоді він знав, що йому доведеться залишити цю країну, але сімейні узи утримували його в СРСР. Коли ж його шлюб розпався, він вирішив, що настав час спробувати втекти на Захід.

Бутко почав вивчати проблему перетину радянського кордону. Він дізнався, що цьому кордону завжди передує «зона підвищеної пильності» завширшки не менше 15 кілометрів. У прикордонній зоні міліція наглядала за всіма шляхами, й будь-яка виявлена там немісцева особа без дозволу на перебування підлягала негайному арешту. Місцеві мешканці перевірялися на «благонадійність» і отримували винагороду за повідомлення про присутність чужинців. Водночас кожного, хто здавався недоречним на території на відстані 50 кілометрів від кордону, могли затримати й зажадати пояснень щодо його цілей.

Ще він дізнався від сусіда, чий син був прикордонником, що в більшості місцевостей безпосередньо перед кордоном влаштовано електрифіковану огорожу з колючим дротом, дозорні вишки та широкі контрольні смуги зораної землі, які постійно розрівнюють граблями й перевіряють на наявність слідів.

Радянський Союз був оточений «дружніми» країнами — Фінляндією, соціалістичними державами та Іраном, які повертали йому порушників кордону. Туреччина їх не повертала, але з огляду на охорону прикордонних зон Бутко сумнівався, що йому вдасться потрапити до Туреччини пішки. Він обмірковував варіант із повітряною кулею, але зрозумів, що не зможе дістати потрібний для неї водень. У нього був морський досвід, він був сильним плавцем, тож вирішив спробувати дістатися Туреччини плавом.

Для своєї втечі Бутко обрав правильний час. Вода була теплою, і, віддихавшись, він одягнув свій рятувальний жилет і дивився, як «Латвія» повертає на північ, в напрямку Сухумі. Потім потужними, ритмічними гребками почав плисти. Була ясна ніч, і теплий вітерець вкривав брижами поверхню води. Бутко відчув себе надзвичайно самотнім у цій подорожі до іншої планети під куполом зоряного неба. «Латвія» зникла за обрієм, і з далекої відстані Бутко зауважив, що вогні радянських міст жовті, а турецьких — різнобарвні. Він припустив, що це через рекламу. Подекуди він бачив у морі радянські вартові катери, а вздовж берега періодично й зловісно спалахували прожектори, освітлюючи узбережжя. Бутко старався триматися сталого темпу й бачив, що з кожною годиною наближається до турецького берега.

Поки Бутко плив, він розмірковував, що робитиме на Заході. Він був лікарем, тож сподівався, що його навички завжди стануть у пригоді. Він був охоплений ейфорією й уперше в житті відчував себе вільною людиною.

На сході зійшло сонце. Щоби визначити своє місцезнаходження, Бутко скористався своїм годинником і дійшов висновку, що до турецького берега плисти ще близько чотирьох годин. Проте невдовзі вітерець вщух, Бутко почув далекий гуркіт грому й помітив у небі блискавки. Раптом течія посилилася, і Бутко відчув, що плисти стає дедалі важче. Несподівано насунувся густий туман, і він більше не бачив берега. Він намагався тримати курс на турецьке узбережжя, але не був упевнений у правильному напрямку. Раптом він зіткнувся з чимось студенистим, відчув жахливий біль і втратив свідомість.

Коли Бутко отямився, поверхня моря була рябою від сильного дощу, а він не міг рухатися. Він зрозумів, що його вжалила медуза. Рятувальний жилет тримав його на поверхні, але сильна течія почала відносити його назад. Так тривало весь день і наступну ніч. Коли Бутко нарешті оговтався від шоку й відновив свої сили, він був уже в тому місці, де стрибнув із теплохода, й зрозумів, що за кілька годин його принесе назад, до радянського берега.

Бутко не мав ані їжі, ні води. Погода змінилась, і море стало неспокійним. Віяв сильний вітер, довкола здіймалися хвилі, але, переборюючи течію, він знову почав плисти в напрямку Туреччини. Докладаючи всіх зусиль, він плив годину за годиною й, попри дедалі сильнішу зустрічну течію, був уже за