Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

схожий на звіра, за яким женуться мисливці. Він навантажений валізами та сумками й вочевидь боїться, що хтось на нього чатує, щоби поцупити його речі. Коли він намагається знайти таксі, він нервує й безперервно думає про те, хто обдурить його наступним. З іноземцями все інакше. Іноземець спокійний, усміхнений. У нього життєствердний вираз обличчя. Коли він озирається довкола, помітно, що він уперше в Радянському Союзі, але він не підозріливий. Ти розмовляєш із ним ламаною англійською, і його реакція дуже приязна. Він ввічливий, каже тобі “дякую”. Я це спостерігав день за днем, і це було моє перше знайомство із Заходом.

Потім мене запросив до Німеччини мій друг, колишній радянський німець, який жив у Санкт-Августині під Кельном. Перше, що мене вразило в Німеччині, — це дорога зі кельнського аеропорту. Вона була наче полірована, жодних вибоїн. Всі знаки було видно здалеку, і я подумав, що там важко заблукати, навіть якщо не знаєш мови.

У п’ятницю я потрапив до великого магазину. Там було три поверхи продовольчих товарів, і за дві години мені вдалося роздивитися лише половину першого поверху. Мої друзі купували все, що їм було потрібно. Я порівняв ціни з нашими, і, з урахуванням рівня зарплатні, ціни в Німеччині виявилися нижчими.

Там були десятки сортів хліба. Я ніколи в житті не бачив такого достатку, і мені стало боляче за свою країну. Я подумав, що в Росії живуть самі лише дурні. Мої батьки ніколи не бачили такого багатства, і родичі теж, і ніколи не побачать.

Я став працювати на одній німецькій фабриці, де один із моїх друзів був бригадиром. Це була меблева фабрика, і більшість робітників нарізали дошки. У Німеччині якщо хтось працює, то працює всі вісім годин. Моя робота полягала в тому, що я тягав і складав дошки. Це було важко й одноманітно. Я дуже стомлювався, не можна було ні попити, ні покурити. В Росії ніхто так не працює. Тут робочий день починався о 6-й годині ранку, й ми працювали до 9-ї. О 9-й годині була п’ятнадцятихвилинна перерва. Тобто ми працювали три години поспіль без жодного перекуру. Жоден бригадир не приходив і не лаяв нас, а робітники не висловлювали незадоволення.

Я одразу помітив, що тут можна вкрасти купу деревини. Було також багато інструментів — електропилки, дрилі, молотки лежали скрізь, але ніхто не намагався щось поцупити.

Стосунки були дуже ділові. Цех — дуже чистий. Жодних куп матеріалів. Ніхто не стояв над нами. Скрізь пиляли дерево, але я не бачив тирси чи пилу. Всі обрізки акуратно складали в кошики для сміття. Зайвих розмов не було — тільки з робочих питань.

Якщо в роботі траплялася пауза — наприклад, через зупинку конвеєра — то люди негайно починали щось робити самі: прибирали сміття, чистили інструменти. Для росіянина це якесь божевілля, але саме завдяки цьому ставленню до роботи вони живуть так добре».

Одного теплого вечора в травні 1990 року Ігор Єрофеєв постукав у двері квартири Миколи Федорова, одного із чиновників Міністерства газової промисловості, що розміщувалося на Комсомольському проспекті. Двері відчинив сам Федоров. У нього був якийсь дивний блукаючий погляд.

«Не звертай на нього уваги, — сказала дружина Федорова, виходячи з кімнати. — Він у такому стані вже тиждень — як повернувся із США».

Федоров запросив Ігоря до вітальні, поки дружина готувала чай.

«Для чого я жив, для чого працював, чого я досягнув?» — запитував Федоров, заледве помічаючи присутність Єрофеєва. Було видно, що він шокований.

«Ти знаєш Сашу Іванова?» — спитав Федоров, маючи на увазі шахового гросмейстера, який одружився з єврейкою, емігрував і тепер жив у Бостоні.

«Знаю».

«Ти можеш уявити його за кермом автомобіля?»

«Чесно кажучи, не можу», — сказав Ігор. Іванов дуже мало заробляв у Москві й завжди скромно вдягався.

«У нього автомобіль завдовжки дев’ять метрів!»

І Федоров продовжив: «...П’ятнадцять років у черзі на квартиру, п’ять років у черзі на машину, тепер у черзі на дачу, а до пенсії лише два роки...»

«Перше, що мене вразило, — розповідав Сергій Мелкумов, механік льодової арени стадіону “Динамо”, — це організація праці на одній французькій фермі поблизу Бове, де я відвідував друга. Там у корівнику десять корів були під’єднані до одного автоматичного доїльного апарату. Механік натискав на кнопку, і раптом струмки молока починали бігти по прозорих шлангах до величезного бака з нержавіючої сталі. Негайно під’їжджала автоцистерна, її з’єднували з баком рукавом, і вона викачувала молоко, обсяг якого автоматично вимірював лічильник. Спостерігаючи за цим, я згадував наших доярок, сідають поряд з коровами й доять їх брудними руками.

Поблизу корівника я побачив пасовисько з густою травою, огороджене бетонними стійками з колючим дротом. Все було зроблено дуже акуратно. Я подумав: адже це чиясь земля, це приватна власність, і вона є недоторканною. Кожна корова має номер, і я зрозумів, що це допомагає наглядати за тваринами — скільки кожна корова їсть, скільки дає молока й скільки важить. Ці номери дають змогу вести найточніший облік.

Я був знайомий із сільським життям у Росії, тож через побачене у Франції ледь не захворів.

Коли я вперше куштував французькі тістечка, то був приголомшений. Я не міг не визнати, що вони таки дуже смачні, й купив собі шість тістечок за 72 франки. Потім став порівнювати їхню вартість відносно зарплатні робітника у Франції та в Росії. У процентному відношенні ця вартість виявилася майже однаковою, але якість тістечок у Франції була набагато вищою.

Мій друг — тренер із тенісу. Я приїхав до нього на роботу — в передмістя Парижа Сарсель, де він навчав людей тенісу в клубі “Маккабі”. Він організував невеличкий турнір для дітей 8–12 років. Я бачив, як він працював із дітьми і як батьки дякували йому. Я був вражений захопленим ставленням дітей та їхньою вдячністю російському вчителю.

У Росії такі клуби неможливі. Дітей тренують лише для професійного спорту, щоби заробляти гроші.

У Франції мені все було цікаво. Якщо в Росії ви в когось спитаєте дорогу чи ще щось, то не завжди можете розраховувати на докладну відповідь. У Франції все інакше».

Із початком реформ у Радянському Союзі тисячі радянських громадян уперше отримали дозвіл виїжджати за кордон, і зустріч із зовнішнім світом шокувала їх. Потрапляючи на Захід, який роками подавався їм переважно як осердя злиднів і експлуатації, вони бачили вогні, різнобарвність, процвітання та відсутність черг. Їхній шок, утім, був не просто реакцією на