Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

2,5 кілометра від берега й бачив навіть будинки на узбережжі, але в ту мить, коли мета була вже майже поруч, раптом усвідомив із жахливою ясністю, що більше не в змозі боротися з течією. Й вона винесла його, геть знесиленого, назад у море.

Наступні тридцять годин Бутка носило по хвилях, поки нарешті — після більш ніж трьох днів, проведених у воді, — не викинуло в напівсвідомому стані на берег у Поті — на радянському узбережжі.

Спочатку Бутко лежав на березі, мов закляклий, не усвідомлюючи, де він. Зрештою він роздивився дозорні вишки й зрозумів, що він у Радянському Союзі. Якийсь перехожий, побачивши його рятувальний жилет, покликав прикордонників. Бутко був надто слабким, щоби втекти, тож його заарештували й доправили спочатку до відділення міліції у Поті, а потім до ізолятора КДБ в Батумі.

У Батумі Бутко допитав майор КДБ, який сказав йому, що за спробу нелегального перетину радянського кордону він може розраховувати на 12–15 років колонії. Але якщо буде доведено, що він психічно хворий (а яка психічно здорова людина прагнула би залишити СРСР?), то покарання може бути менш суворим.

Змушений обирати між цими альтернативами, Бутко вирішив погодитися з тим, що він є психічно хворим. Він сказав психіатрові: «Знайдіть у мене щось». Зрештою йому було поставлено діагноз «психопатія з манією величі». Його відправили до психіатричної лікарні в Туково Ростовської області, де протримали тринадцять місяців — надзвичайно короткий термін для нещасливого порушника державного кордону.

У 1980 році я зустрівся з Бутком на квартирі у Фелікса Сереброва в Москві. На той час він уже спокійно жив у Криму, в Алушті. Після виходу з психлікарні він почав писати вірші, в тому числі поему під назвою «S.O.S.», в якій закликав людей визнавати реальність.

Зі своєї камери у в’язниці маленького фінського містечка Олександр Шатравка почув, як до входу під’їхало кілька автомобілів, потім — дзвін ключів, що відмикали головні двері в’язниці поверхом нижче, та якесь пожвавлення в коридорі. Нарешті, двоє вартових відчинили двері камери. Шатравці вдягли на руки кайданки й вивели з камери.

Перед в’язницею він побачив ще трьох чоловіків, які разом із ним успішно перетнули радянсько-фінський кордон: свого брата Михайла, колишнього прикордонника Анатолія Романчука та свого приятеля Бориса Сивкова. Всі вони сиділи в різних автомобілях. Шатравку посадили до синьої поліцейської машини, й за кілька хвилин ця колона виїхала з міста й почала рухатися в південному напрямку.

«Куди вони нас везуть? — думав Шатравка. — Радянський кордон від нас на сході, а ми рухаємося на південь. Може, ми їдемо до регіонального центру? Чи, може, вони збираються нас передати?» Якусь мить Шатравка розмірковував, чи не схопити йому водія, який сидів перед ним, але потім передумав. Йому здалося, що вони їдуть до іншого фінського міста.

З вікна автомобіля Шатравка дивився на лісистий краєвид. Назустріч рухався довгий ланцюг автомобілів, до деяких із них були причеплені житлові трейлери. В автомобілях сиділи переважно молоді люди, й Шатравка їм позаздрив. Раптом колона, в якій він їхав, різко повернула на вузьку асфальтовану дорогу, що вела на схід, у непроглядний ліс. Машини сповільнили хід і зрештою виїхали на територію фінського прикордонного поста — добротно збудованого будинку, оточеного огорожею з колючого дроту.

Четверо порушників кордону вийшли з авто. Шатравка побачив перед собою Сивкова й помітив із його збуджених рухів, що той дуже схвильований. «Саню, — крикнув йому Борис, — вони нас повертають!»

Фінські конвоїри стали заштовхувати своїх підопічних назад до машин, але перш ніж Шатовка сів, він відчув, як хтось схопив його праву руку через відкриті дверцята й потискає її. Різко повернувшись, він побачив винувате обличчя фінського слідчого, який його допитував. Розлючений Шатравка вирвав у нього свою руку.

Рішення Шатравки втекти з Радянського Союзу було реакцією на примус. Коли він учився на водія в криворізькій автошко-лі, то носив доволі довге волосся. Інструктори стали вимагати від учнів постригтись, і Шатравка запротестував. Невдовзі його викликали до райкому партії, де завідувач відділу пропаганди Панченко сказав йому: «У Кривому Розі півтисячі чоловік із таким волоссям, як у тебе. Якби ми могли, то перестріляли би вас усіх».

Шатравка залишив автошколу і перебрався до Красноводська. Там він влаштувався на рибацьке судно і вирішив спитати в одного юриста, як можна виїхати з країни. Юрист доповів про цю розмову КДБ, і незабаром Шатравку викликали до місцевого управління, де заступник начальника майор Бобер допитав його щодо планів перетину кордону.

«Ти син країни Рад, — говорив Бобер, — чому ти хочеш залишити свою батьківщину?»

«Я ненавиджу цю країну, — відповів Шатравка, не приховуючи емоцій. — Я не хочу померти на цій землі».

«Гаразд, — сказав Бобер, — якщо ти готовий продати цю країну, рушай до кордону й отримуй кулю в спину».

Після цього Шатравка залишив Красноводськ і повернувся до Кривого Рога. Проте незабаром його викликали до військкомату через призов на військову службу. Однак Шатравка не мав наміру служити в армії і пішов до призовного пункту зі схованим ножем. Там він показав на червону лінію кордону СРСР на мапі і сказав начальнику: «Бачите цю лінію? Даю вам слово, що колись опинюся по той її бік».

«Та ти боягуз», — сказав начальник.

«Це я боягуз?», — заволав Шатравка. Він вибіг із кімнати надвір, стягнув сорочку й почав різати себе ножем. За кілька годин його забрали й відвезли до психіатричної лікарні під Дніпропетровськом. Пізніше його визнали непридатним до служби в армії на підставі ознак психопатії, і він остаточно став готуватися до втечі на Захід.

Разом із братом Михайлом Шатравка подорожував Радянським Союзом, досліджуючи можливі місця для такої спроби. Вони хотіли втекти на якомусь судні, але побачили в Ялті, що узбережжя контролюється прожекторами та дозорними катерами. Вони розглядали варіант із викраденням авіатаксі із Сімферополя, але дізналися, що всі такі літаки було усунуто з прикордонних територій після успішної втечі до Туреччини двох литовців за кілька років до того. Вони поїхали до Західної України, але відмовилися від ідеї тікати через Угорщину до Югославії та Італії, бо тоді довелося би перетинати забагато кордонів. Найкращим варіантом їм здався перетин пішки радянсько-фінського кордону.

Один із сусідів Шатравки в Кривому Розі, Анатолій Романчук, раніше служив прикордонником. Він розповів, що можна перетнути кордон у місцевості на захід від селища Чупа в Карелії. Спочатку Шатравка поставився до Романчука з недовірою, але з часу його конфлікту в автошколі минуло три роки, і