Марина та Сергій Дяченко - Печера

що дають театрові ім’я й касу. Кович, який досі не пропускав жодної своєї вистави, який терзав акторів зауваженнями й причіпками, тепер знайшов собі нову іграшку; тепер другий режисер Гліб сидить вечорами в директорській ложі, а великий Кович усім своїм виглядом дає зрозуміти, що в нього є цікавіше захоплення. І актори, які спочатку зітхнули з полегшенням, ревнують — дедалі лютіше й зліше.

З ним шанобливо привіталися; він чемно кивнув, звично пробіг поглядом по обличчях, побачив те, що й так було ясно: нікому не хочеться їхати на ці гастролі. Усі мовчки клянуть його, передчуваючи погані готелі, курні провінційні містечка, напівпорожні зали, — і це на виставах уславленого, звиклого до аншлагів театру! Ну який же дурень спекотним літом повернеться з улюбленої дачі, щоб залишити гроші в театральній касі й відбиток сідала в кріслі глядацького залу?!

Раман осяйно всміхнувся примадонні, підморгнув похмурій Клорі Кобець і переступив поріг театру.

Робота його чекала. Він аж тепер зрозумів, як багато часу відібрано в роботи: майже добу!..

І актори чекали його ось уже півтори години — серйозна зосереджена Ліца та партнер її Валь, блідий, якийсь млявий сьогодні, спухлий — недоспав чи перепив…

— Валь, ви вчора пили?

— Ні…

На цих двох — колосальне навантаження. Можливо, Раман не має рації, репетируючи з одним тільки складом виконавців, та ще й не професіоналів — початківців. Можливо, він не має рації, але це умови гри. Кинутий у воду або тоне, або вчиться плавати раз і назавжди. Закон природного добору.

— Чому ви не готові до репетиції, Вале? Подивіться на себе в дзеркало — де енергія? Де зібраність?

Хлопець мовчав. Дівчисько, що сиділо поруч, напружилося.

— Ми ж домовлялися, — сказав Раман м’яко. — Ви ж розумієте, який на вас тягар. Ваше здоров’я зараз — не ваша особиста справа, а справа театру, трупи, постановочного цеху, бухгалтерії, зрештою… Що таке, Вале?

Хлопець нарешті одірвав од підлоги запалені очі в подушках опухлих повік:

— Я не спав. Ні вчора, ні…

Він затнувся; Раман зціпив зуби, перечікуючи поштовх тривоги.

— Чому? Є ж ліки, від найлегших до…

— Я боюсь! — викрикнув хлопець пошепки, і в очах його майнула тінь істерики. — Печера… Я в гуртожитку мию посуд — і раптом бачу, що я… ніби я схруль. Ніби мій сусід, Пашка… ніби він мене з’їсть. Я боюсь… що Печера… про Печеру не можна говорити вголос, вона помститься!..

Дівчина, Ліца, переривчасто зітхнула. Щоки її, ледь засмаглі, щосекунди блідли.

Раман поманив її пальцем. Вона встала й підійшла, нечутно ступаючи по паркету балетними туфельками.

— Вибач, що я тебе ганяю… Купи, будь ласка, в буфеті сигарет. Для себе і для партнера… Попроси буфетницю принести в репетиційну кави. І плитку шоколаду… Іди.

Ліца вийшла; Раман устав, підійшов до Валя, який одразу ж підхопився, притис руками його плечі, садячи назад на лаву:

— Дивись на мене. Уважно дивись… Ти хочеш бути актором? Тебе попереджали, коли ти в училище вступав, тебе попереджали, що актор виконує стриптиз? Оголює душу? Тебе попереджали, що буде ТАК, ти що, не повірив?

— Про Печеру ніхто не грає, — сказав хлопець пошепки. — Якщо про любов… Я можу яку завгодно сцену, найінтимнішу, голяка… Але про Печеру ніхто…

— Ми граємо про любов! — голос Раманів зробився залізний, мов корабельний ланцюг. — Ти зрозумій, ми граємо про людей… не про Печеру! Хай їй грець, тій Печері, ми граємо про людей, про любов, розумієш?!

Хлопець мовчав, але паніка в його очах потроху гасла, стиралась, як малюнок на асфальті стирається під тисячами ніг.

— Ти любиш Ліцу? — спитав Раман, чіпкіше вхоплюючись за його плечі.

Хлопець мовчав.

— У тебе є дівчина?

— Є… Дора…

— Мені треба, щоб ці два місяці перед прем’єрою ти любив Ліцу. Вона красива. Вона талановита. Знайди, за що її любити.

Скрипнули двері.

Красива й талановита Ліца стояла на порозі — потертий спортивний костюм, балетні туфельки, в руках — таця з паруючими чашечками кави.

Він вирішив не брати епізодів з Печери. На сьогоднішню репетицію цілком вистачало побутових сцен.

Валь репетирував добре. Він просто на диво вдало репетирував — можливо, тому, що й Ліца була розгальмована, внутрішньо розбуджена, Раман не раз і не двічі похвалив себе за вдалий вибір — у цих двох уже є зчіпка. Ансамбль, якому позаздрили б маститі професіонали.

Він заохочував обох. Він цілком щиро розповідав їм, які вони чудові актори, і обоє, здається, були задоволені; крах настав зненацька, і коли Раман це усвідомив, було вже пізно.

Валь не з’явився на вечірню репетицію.

Раман, чия інтуїція відразу заволала про нещастя, сам особисто подався в гуртожиток; з-під під’їзду виїжджала машина швидкої допомоги. І юрмились перелякані квартиранти.

«Я боюся! Про Печеру не можна говорити вголос, вона помститься!»

Вахтерка заламувала повні білі руки:

— З п’ятого поверху… Шибку вибив, порізався… Лікарі сказали, щось на нього найшло. На кущі впав, живий, але начебто в’язи скрутив… Шию зламав, розумієте…

Раман нічого не відповів.

* * *

Виявляється, Влай передзвонив Стефані й та блискавично примчала з роботи.

Паула, розгублена, стояла серед передпокою; після обіймів настало певне збентеження: Стефана ніяк не могла збагнути, чому сестра прибула з лікарні в таких вимащених землею штанях. І куртка в живиці, й немає з собою нічого, навіть зубної щітки.

— Чого мене не попередили? Я б тебе забрала прямо з лікарні… До того ж, я хочу поговорити з лікарем, Де твоя історія хвороби? Що тобі прописано, може, тобі треба в санаторій?

А ще, Пауло, що це за нісенітниці — якісь люди дзвонять і питають, чи правда, що тебе силоміць запхнули в божевільню… Якісь незрозумілі статейки, до чого тут той режисер, Кович? Він ненормальний?..

Митик верещав як порося, гасаючи по квартирі, Влай смажив на кухні якісь млинці, і Стефана поставила перед Паулою повну тарілку, а коли сестра відмовилась, страшенно образилася:

— Смажили спеціально для тебе! Влай терпіти не може возитися на кухні, він спеціально для тебе старався, а ти не хочеш і покуштувати?!

Паула покуштувала. Силувано похвалила й одсунула тарілку.

— А я ж тільки вчора дзвонила цьому докторові Барису, — повідомила Стефана обурено. — Він сказав, що стан у тебе стабільний, без різких змін… Як вони могли так раптово тебе виписати? Чи вони не закінчили курсу?!

Паула байдуже дивилась, як Митик пускає мильні бульбашки над каструлею з борщем.

— Алло, — говорила Стефана, притримуючи плечем слухавку. — Це клініка? Доктора Бариса, будь ласка… Це Стефанія Німробець. Га? А коли він буде?..

У передпокої коротко дзенькнув дверний дзвінок.