Марина та Сергій Дяченко - Печера

class="p1">— Влай! — крикнула Стефана, відводячи слухавку вбік. — Відчини!

Усе як раніше, подумала Паула здивовано. Нічого не змінилося. Безчасся — сьогодні, завтра, торік…

Митик видмухав найбільшу, найкрасивішу бульбашку, по тонких мильних стінках танцювали барвисті розводи, а внизу бубнявіла прозора крапелька, готова зірватися в борщ. Митик дмухав, роздуваючи щоки, бульбашка крутилася на соломині, мов глобус.

— Влай! — крикнула Стефана. — Хто там? Хто прийшов, це Рада?..

Митик обурено загорлав, бо бульбашка луснула, так і не зірвавшись із соломинки.

— Влай, якщо це Рада, то нехай іде скоріше сю…

Стефана затнулась. У кухонних дверях стояв смаглявий чоловік у замшевій сорочці, з ледь асиметричними рисами обличчя, з яскраво-зеленими очима, пильними й водночас неуважними.

— Ну от, — сказала Паула в раптово запалій тиші. — Стеф, це пан Тритан Тодін, співкоординатор Пізнавальної глави.

Який грається зі мною, наче Митик з м’ячиком, хотілось їй додати. Та вона промовчала.

— …І ти мені більше не віриш?

Паула мовчала.

У її маленькій кімнаті Тритан здавався чужорідним елементом. Прибульцем, ледь чи не примарою.

— Пауло, ти мені справді перестала вірити?

Паула мовчала.

Їй дуже хотілося, щоб Тритан розчинився в повітрі, мов примара. Нехай піде все хороше, що було з ним пов’язано, але й погане теж нехай піде. Не було нічого, ні саага у вечірній студії, ні лікарні, ні мертвого чоловіка у водійському кріслі, ні сутички єгерів… А втім, чи й була сутичка, зараз, через добу, лишився спогад про спогад, не більше…

— Ось твій паспорт, — сухо сказав Тритан.

Чого він говорить так сухо, подумала Паула, це несправедливо з його боку… Чи йому зручніше стати в позу скривдженого?

— Ось твій паспорт, але я його тобі не віддам. Зараз ми разом поїдемо в одне місце. З документами.

Мене заарештовують, подумала Паула втомлено. Садять в ізолятор як соціально небезпечну особу.

— У тебе є щось пристойне з одягу? Сукня?

І, не чекаючи відповіді, відчинив дверці шафи й по-хазяйськи оглянув усе Паулине добро.

Паула сіла на ліжко. За причиненими дверима вовтузився, підслуховуючи, Митик; невже мав рацію Кович і її пов’язували з Тританом тільки інтереси якоїсь темної, не дуже шляхетної справи та й більше нічого?..

— Чорт, Пауло, тобі давно пора обновити гардероб… Ця сукня підійде. Одягай.

Він говорив без натиску, але Паула не змогла не послухатися. Узяла з його рук свою найнелюбішу, занадто довгу сукню, мертвими пальцями розстебнула блискавку. Раптом засоромившись, оглянулася на Тритана — і той демонстративно відвернувся.

Сукня пахнула шафою. І більше нічим. Мертвий запах, ні крапельки старих парфумів, які б нагадали про давно забуте, давно відгомоніле свято…

Чи це я, думала Паула, влазячи у холодний, неприємний шовк. Чи зі мною все це відбувається, чи мене знову кудись ведуть, тягнуть, усе всупереч моїй волі, але передбачається, що я ще й маю бути задоволена… Послужити науці, врятувати людство від розпаду, мало що іще буде потрібно від асистентки з четвертого каналу, житейська річ…

— Пауло, ти куди?! — це Стефана.

Так, бідна сестричка. Спершу ця дивна раптова виписка з лікарні, а тепер іще Паулу веде під руку пан Тодін, веде казна-куди з документами…

Притулившись до дерматину вхідних дверей, Паула дивилась, як Тритан щось пояснює Стефані; слів не розбереш, але Стефана відступає, і її рішучий порив — нікуди не пускати сестру аж до повного одужання — пропадає, десь дівається, гасне.

Далі вони сіли в якусь машину; Паула, здається, задрімала, інакше як пояснити цей дивний провал у пам’яті? Її везли не в клініку і не в центр психологічної реабілітації; Тритан мовчав, відсторонено й холодно. Принаймні Паула сприймала його мовчання саме так.

… соснові стовбури біжать назустріч…

Паула потерла сонні очі. Ні, за кермом інший водій. Не той, чию смерть вона спостерігала… до речі, коли це було? Позавчора, тиждень тому?..

— Пауло, виходимо.

Їй у руку ліг пластиковий прямокутник паспорта. Холодний, мов крижинка; спотикаючись, Паула брела по килимовій доріжці, отут і з’ясувалося, що перевзутися вона забула, і пелена святкової сукні то прикриває, то кокетливо оголює стоптані домашні капці…

У Рамана Ковича домашні капці чорні й ворсисті, наче саагів бік.

— Обережно, Пауло, сходи.

Куди ж він її все-таки веде? Чого він від неї постійно хоче, чоловік з низьким, наче пароплавна сирена, голосом?..

З напівтемряви — а може, Паулі привиділась напівтемрява, бо через хвилину було вже досить світло, — виринув хтось у темному костюмі, з блідим усміхненим лицем. З короткої розмови Паула зрозуміла тільки: «Ну так, аякже», — після чого перед нею й Тританом відсмикнулась оксамитна портьєра:

— Сюди, будь ласка…

Довгий канцелярський стіл. У самому його центрі — безглуздий букетик штучних квітів.

Тритан раптом узяв її за плечі. Недоречним, як здалося Паулі, жестом.

— …Як і домовлялися, без довгих формальностей…

Вони мене запроторять, подумала Паула холонучи. Без довгих формальностей — куди-небудь в інтернат для розумово відсталих…

— Пауло, давай паспорт.

Вона вчепилася в пластиковий прямокутник, ніби це могло її врятувати. Ніби слизьку пластмаску важко вирвати з вологих пальців, отак…

— Пане Тритан Тодін, підпишіть отут і отут.

Паула дивилась, як Тритан бере з чужих рук красиве стилізоване перо. І ставить на синьому глянсовому аркуші два мальовничі розчерки червоним чорнилом — згори й знизу…

Здавально-приймальний акт.

Усе.

Чоловік у чорному костюмі щось питав, звертаючись до Тритана; Паула не розчула. Навколо штучних білих квітів безплідно кружляла обдурена жовта бджола.

— Так, — відповів Тритан, і його відповідь була ледь чи не врочиста. — Так…

— Пані Пауло Німробець, підпишіть тут і отут.

Перо було тепле на дотик. Паула короткозоро примружилась; вона ніколи не страждала на розлади зору, та їй раптом здалося, що світ навколо вигадливо розплився.

Папір треба прочитати. Треба, хоч би там що. Відкинути перо, закотити істерику…

А може, від неї цього й чекають?!

Невже вона підпише, так і не прочитавши?

— Так, Пауло. Підписуй.

Його голос завжди мав над нею незбагненну владу.

— Підписуй, Пауло.

Коли котишся з гори, вже неможливо зупинитись. «Німробець», написала вона червоним чорнилом прямо поруч з чиїмсь пальцем, що послужливо вказував місце. І ще раз: «Німробець».

— Панно Пауло Німробець, чи тверде ваше рішення взяти за чрловіка присутнього тут пана Тритана Тодіна?

Вона труснула головою, проганяючи шум у вухах.

Мовчання. Дзижчить обдурена бджола.

— Панно Пауло Німробець, — безпристрасно повторив чорний чоловік, — чи тверде ваше рішення взяти за чоловіка присутнього тут пана Тритана Тодіна?

— Що? — спитала вона пошепки. Чорний чоловік ледь помітно зітхнув і повторив утретє, з тими самими інтонаціями:

— Панно Пауло Німробець, чи тверде ваше рішення взяти за чоловіка присутнього тут пана Тритана