Марина та Сергій Дяченко - Печера

Вона закусила губу. І заплющила очі.

І відчула теплу руку на своєму плечі.

— А чом би й ні, — сказала вона пошепки, не розплющуючи очей.

А що їй лишалося робити?..

* * *

Яке щастя, що основний склад театру відбув вояжувати по провінції. Авжеж, звістка долетить і до них, але принаймні обговорення трагедії з Валем відбуватиметься далеко від Ковича, від репетицій, від «Першої ночі», що от-от може стати останньою…

Ліца була вся в сльозах, як воскова свічка.

— Репетируватимеш з іншим партнером, — сказав їй Раман, і вона подивилась на нього як на бузувіра.

— Хіба…

— Запам’ятай, Ліцо. Хай хоч весь театр повистрибує з вікон — на сьоме вересня призначено прем’єру. І вона ВІДБУДЕТЬСЯ.

Ліца схлипнула. Раман бачився їй якоюсь кам’яною машиною, що йде до мети по трупах своїх акторів; про безсонну ніч, яка передувала цьому холодному ранкові, він їй не сказав.

— Валь не витримав, Ліцо. Валь зламався, але це його проблема. Він міг відмовитися від цієї роботи; він узагалі міг піти з театру, але він захотів узяти цю вершину — і зламався на половині шляху. Ми знайдемо йому заміну.

Ліца дивилася вбік; погано, якщо вона мене зневажатиме, подумав Раман. Недобре для роботи.

І він стис пальці на її худому плечі:

— Ми не винні, Ліцо, що так вийшло. Це нещасний випадок. Мені дуже шкода. Я ніч не спав, повір.

Й, ілюструючи свої слова, провів долонею по запалених повіках.

Нехай дівчинка вірить, що режисер — теж людина.

Він переглянув графік. Відтепер уранці й удень на репетицію викликалися епізоди, в яких головного героя не було; вечори Раман призначив для пошуку.

Він знав усіх до одного акторів у місті, вартих хоч найменшої уваги; складність полягала в тому, що шукати треба було не сформованого професіонала, а хлопчиська, невідомого, початківця.

Рамана морозило. Лікар травматологічного відділення, де лежав Валь, підтвердив по телефону найгірші прогнози — хлопця паралізувало й він перебуває між життям та смертю. Хоч би що Раман казав Ліці — йому, як нікому, зрозуміла причина трагедії.

Уже зранку в театрі з’явилися сторонні, незнайомі Раманові журналісти; він зціпив зуби і влаштував маленьку чемненьку прес-конференцію. Так, молодий чоловік викинувся з вікна. Так, він грав у новій виставі. Так, пан Кович охоче поділиться — вистава називається «Пісні про кохання», в ній беруть участь тільки молоді актори, початківці… Ні, він не може зрозуміти, що саме штовхнуло юнака на цей крок. Конфліктів на репетиції не було, навпаки, він був дуже задоволений Валевою роботою… Може, щось особисте? Хлопець, кажуть, посварився з коханою дівчиною…

Раман прекрасно розумів, що цей хибний слід не витримує жодної критики, але не міг наразі придумати нічого кращого. Він ретельно демонстрував щирість і відвертість; журналісти висловили співчуття та й пішли, і чорт його знає, що вони там напишуть.

Потім подзвонили з Управління й теж поцікавились деталями трагедії, і нагадали, ніби ненавмисне, як майже рік тому намагалася накласти на себе руки актриса, яку Кович звільнив; Раман висловив чемний подив. До чого тут той випадок? Хлопця ж він не звільняв, навпаки, призначив його на роль, є безліч свідків, до того ж, актори повнолітні, він, Кович, їм не нянька, мало що кому стукне в голову…

На тім кінці дроту пожурилися й нагадали, що театр уже три роки не знав інспекції, що авторитет пана Ковича, звісно, безперечний, одначе йдеться про формальності й порядок один для всіх… Одно слово, з наступного понеділка, скоріше за все, Психологічну драму почнуть відвідувати інспектори.

Кович знайшов у собі силу чемно погодитись. Поклав слухавку, перевів дух і підло плюнув на килим.

Репетиція з масовкою — надскладна музична репетиція — закінчилася о пів на сьому; за п’ять сьома Раман був на службовому вході міського Дитячого театру. Подивимося, що за хлопці грають для дітей.

Вечірню виставу адресовано було підліткам, публіка довго ходила по проходах, усідаючись, плутаючись у квитках і наступаючи на ноги сусідам. Публіка була переважно від дванадцяти до вісімнадцяти, трохи безладна, але загалом вихована й не дуже галаслива; почалася вистава, Раман витримав хвилин двадцять, потім устав і вийшов.

Йому було кривдно за публіку. Кривдно, що героїні-школярці насправді тридцять років, вона вже народила двох дітей і на сцені думає тільки про те, щоб не порвати колготки…

Біля службового входу курив головний режисер Дитячого театру — сухорлявий бородатий блондин. Раман чемно привітався: занадто чемно. Блондин, очевидно, образився.

Від Дитячого п’ять хвилин ходи було до Театру комедії — Раман зловив машину, водій його впізнав і чути не захотів про гроші. У Комедію Кович зайшов знову ж таки зі службового входу, в тітоньки-капельдинера скам’яніло лице — півгодини вже йде вистава! — однак вона все-таки пропустила його в бічну ложу, де сиділа захоплена дійством сімейна пара. Умощуючись, Раман ухитрився зачепити дамину сумочку, що теліпалася на спинці крісла, і навіть, здається, щось там роздавити; дама, на щастя, не помітила. Це була напрочуд життєрадісна дама, яка легко перекривала своїм реготом весь сміх збудженого партеру.

Раман попросив програмку — дама тицьнула її не дивлячись. Мружачись і підносячи аркушик до очей, Раман розібрав у напівтемряві стовпчик напівзнайомих імен; через п’ять хвилин стало ясно, що й сюди він прийшов даремно. Ба більше, вся технологія пошуку хибна — він стрімголов кинувся по театрах, розраховуючи винятково на удачу, майже на диво, а дива бувають занадто рідко, і аж ніяк не на замовлення режисера Ковича, і цілком можливо, що юнак, здатний зіграти головну роль у його ненародженому спектаклі, взагалі ще не з’явився на світ…

З цією чорною думкою він і пішов. Тітонька-капельдинер глянула на нього мов на божевільного.

Скоріше за інерцією, ніж на щось розраховуючи, він забрів на другу дію в Театр класики, де у величезному залі слухали гекзаметри півтора десятка поціновувачів, а потім ще й у Музичний, де застав саме апофеоз вистави з бубнами, литаврами та конфеті, що сипалося в зал. Розпашілі актори тричі виходили на уклін, Раман безсило ковзав поглядом по обличчях масовки, що стояла біля лаштунків. У якусь мить він сам собі здався старим розпусникам, який вибирає апетитного юнака на ніч, і при цій думці його ледь не знудило; все було дарма, хлопці були більш-менш гарненькі, більш-менш жваві, однак Раман і близько не бачив такого, щоб можна було довірити зоряну роль, так підло прогиджену неврастеніком Валем.

Він протинявся по вулицях до ранку.

Перед початком ранкової репетиції він застав своїх акторів, практично всіх, що