Марина та Сергій Дяченко - Печера

грали в «Першій ночі», за нервовою суперечкою у фойє. При його наближенні розмови стихли; хтось ховав очі, хтось, навпаки, вітався довго, чемно і з підтекстом. Греблю прорвало, подумав Раман тяжко. Він чекав цієї миті з дня на день, відколи почалися перші прогони першої дії. Рано чи пізно комусь мало спасти на думку, які саме «Пісні про кохання» репетирує шалений Кович.

Трагедія з Валем послужила поштовхом. Що ж, подумав Раман, до хрускоту зціплюючи зуби.

— Усі в зал. Я попрошу всіх у зал, і зачиніть двері…

Зачиняння дверей — це так, для більшого ефекту. Таємниці вже не стримати, тепер нова фаза, тепер на зміну таємниці має прийти одержимість…

Хтось за звичкою забився на останні ряди; Раман витяг усіх уперед, так, щоб сиділи щільною групою, щоб він усіх бачив. Виліз на сцену, пробігся поглядом по обличчях — так, кепські справи. Повний занепад духу. Шок.

Він криво посміхнувся — літня, некрасива, неприваблива людина. І заговорив.

Промова його тривала всього хвилин двадцять, але сили пішло як за повний робочий день.

Насамперед він висловив жаль через те, що сталося з Валем. Це колосальна втрата для спектаклю, але, на біду, талановиті актори такі вразливі духовно. Валь пережив особисту трагедію — і ось результат…

Він багаторазово й прилюдно відмовився від провини перед Валем. А потім перевів дух і заговорив про головне.

Він нагадав їм усім, ким вони були — хлопчики й дівчатка з масовки, на куцому контракті, без планів і без прав. Він констатував, ким вони стали — повноправними акторами провідного театру країни. Він повідомив, ким вони стануть — провідними, привілейованими зірками.

Він був колосальною помпою, яка качає в них енергію. Вони були молоді і вразливі, тому його вистачило майже на всіх, а з тим апатичним, що сидить у другому ряду скраю, і з бездумною дівицею в четвертому ряду треба буде говорити окремо.

Він наводив їм приклади з історії. Він уже вносив їхні імена в шкільні підручники майбутнього, він лестив їм, оголошуючи їх результатом копіткого добору й переможцями найжорстокішого конкурсу. Він розповідав про майбутню виставу, й тут йому не треба було брехати — його очі й так гарячково горіли, наче дві божевільні збуджені зірки.

Він залякував їх, пророкуючи їхнє майбутнє в разі, якщо вистава не відбудеться або хтось із них виявиться негідним.

Він пов’язував їх, зараховуючи в лави ледь чи не таємного товариства.

І, насамкінець, додав до обіцяних лаврів ще й навколосвітнє турне та великі грошові премії.

Наприкінці промови він був порожній, як оболонка гумового м’яча. Зате люди, що сиділи перед ним, дивились на нього із захватом. З обожнюванням; він знав, що кожне друге дівчисько в цьому залі зараз у нього закохане.

Бо лідер породжує бажання поклонятися.

Денну репетицію він пережив тяжко. На зміну ейфорії прийшла депресія.

Замкнувшись у своєму кабінеті, він довго переглядав власні записи і врешті-решт вперся очима в покреслений настільний календар. Сьоме вересня… Навіть якщо пересунути прем’єру на два тижні пізніше. Почнеться новий сезон… Прийдуть обов’язкові турботи, театр не може існувати на автопілоті, а якшо може, то це вже інший театр, який не має нічого спільного з ним, Раманом Ковичем…

Та годі, яке значення мають терміни! Тут узагалі йдеться про те, буде вистава чи не буде…

Він у розпачі схопився за голову. Весь його грандіозний проект, справа його життя теліпається на межі краху. Через примху нервового хлопчиська.

Телефонний дзвінок вивів його із заціпеніння; шкода, що він не здогадався вимкнути телефон.

Дзвінки скиглили й скиглили; він і не думав брати слухавку, в нього не було ніякого бажання балакати з цими кретинами з Управління, проте й слухати повтори сумного цвірінькання було занадто тоскно.

— Алло.

— Добрий день… це говорить Паула.

Він упізнав її задовго до того, як вона назвалась. І здивувався зі своєї забудькуватості. Клятий Валь, клята робота, ну все з голови вимело, чисто все…

— Я саме збирався тобі дзвонити, — збрехав він, не кліпнувши оком. — Як ти себе почуваєш?

— Та як вам сказати, — її голос звучав якось дивно, ніби вона перебувала у стані крайнього збудження, проте не хотіла цього збудження показувати. — Як вам сказати… Я вийшла заміж.

Першою його думкою було, що Паула таки схибнулася. Пан Тодін з командою довели її до остаточного божевілля.

Вона цілком правильно витлумачила його тривалу мовчанку:

— Ні, ви не думайте, я не схибнулась… Я вийшла заміж. Угадайте, за кого?..

Минуло півгодини з тієї хвилини, коли слухавка лягла на важіль, а Раман і далі сидів, витріщивши очі, отетеріло дивлячись на пластмасову коробку телефону. Клятий єгер, тільки і міг він зараз сказати, і навіть подумати міг тільки одне: клятий єгер.

У тому, що пан Тодін знову веде гру, Раман не сумнівався ні хвилини. І його лякало, що він, майстер багатоходових комбінацій, досі не може збагнути, в чому ця гра полягає.

Але Паула…

А що, власне, Паула? Хіба не пережила вона свого часу медового місяця з паном Тританом Тодіном, хіба Раман не ловив себе ще тоді на чомусь схожому на ревнощі?..

Паула Німробець подзвонила, щоб запросити його на весілля; він відмовився холодно й сухо, відмовився, пославшись на зайнятість. Він і справді дуже зайнятий — ба більше, його починає тривожити Паулина поінформованість щодо деяких його, Раманових, задумів. Коли він викладав Паулі концепцію — він ніяк не сподівався, що вона переказуватиме її чоловікові — на подружньому ложі…

Дурниці, урвав він сам себе. Подружнє ложе існує геть для іншого, до того ж, ще місяць тому, посвячуючи Паулу у свій задум, він чудово знав про її взаємини з Тританом…

Інша річ — він не знав до кінця, хто такий Тритан.

Раман заскреготів зубами.

Це буде дуже, дуже, дуже паскудне весілля. Одруження кота з мишею.

* * *

Він погидував старим зеленим схрулем; ослаблий звір незабаром стане здобиччю одноплемінників, саагові зуби не звикли до твердого м’яса, що за радість — прикінчити жертву з ослаблою волею до життя; тому він залишив старого схруля на розтерзання молодим і рушив по переходах нагору, поплив, граючи опуклими м’язами, нечутно ступаючи широкими лапами з поки що прихованими пазурами.

Зграйкою тхолів він теж погидував.

Йому хотілося справжньої здобичі. Сильного коричневого схруля чи молодої царни…

Схруль трапився йому на перехресті, там, де у великий перехід виливалося три маленькі; схруль вискочив з бічного коридору, молодий коричневий схруль, гроза для безлічі мешканців Печери; зараз він мчав, як загнана жертва,