Марина та Сергій Дяченко - Печера
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ніяких пліток, — жорстко сказав Кович. — Ти знаєш напевно, що тебе кудись везли? Ти знаєш напевно, що потім стався інцидент з фальшивою аварією і снодійним газом і ти прийшла до тями вже в іншій машині? Що водій тієї другої машини помер уві сні? Це ти напевно знаєш?
Перше, що він зробив уночі, вислухавши Паулу, — змусив її заявити на найближчий пост адміністративної поліції про людину, що померла вві сні. Серед лісу, в машині, за кермом; поліцай здивувався, але не дуже. І не таке трапляється. Печера, вона не питає…
— Панно Німробець, — рудий журналіст усміхався, лагідно смикаючи сонечко на краватці. — Ми жодним чином не хочемо втручатись у ваші особисті справи, але пан Кович має рацію. Це необхідно для вашого спокою…
— Я зараз не хочу давати інтерв’ю, — сказала Паула глухо.
Якийсь час Кович свердлив її очима, тоді повернувся до журналістів:
— Запишіть, що вона не підтвердила й не спростувала моїх відомостей. Що вона збентежена й, можливо, залякана.
— Я не залякана!.. — пошепки промовила Паула.
Кович поклав руку їй на плече:
— Але ж є обставини, які заважають тобі говорити правду? Так? Твої стосунки з…
— Так, — сказала Паула швидко. — Є обставини, які заважають мені говорити правду. Коли вони зміняться, я все скажу. Добре?
Журналісти — обидва чорняві й рудий — пішли, підозріло задоволені. Начебто відмова Паули давати інтерв’ю анітрохи їх не засмутила; наче того, що вони знали, й так вистачить на маленьку, але цілком гідну сенсацію.
* * *
Він залишив її у вітальні — сидіти на запилюженому дивані, переглядати старі театральні журнали й бездумно витріщатися на телеекран з пістрявими кліпами. Пішов у кабінет, щільно зачинив за собою двері. Постояв, зціпивши зуби, сів у крісло, узяв телефон до себе на коліна.
— Добрий день. Чи можу я говорити зі співкоординатором Пізнавальної глави паном Тританом Тодіном?
На тому кінці не сталося, всупереч його очікуванню, ні затримки, ні подиву.
— Передзвоніть по номеру… — номер було вимовлено в міру швидко і в міру виразно, зате безмірно чемно. Раман подякував.
— Алло…
Він повторив своє прохання; строгий молодий голос на тому кінці проводу поцікавився, хто саме просить пана Тодіна, а потім попрохав зачекати.
Раман був занадто злий. Якщо після цієї довгої паузи йому повідомлять, що пан Тодін, на жаль, відсутній — нехай нарікають на себе…
— Привіт, Рамане.
Незворушність цієї людини могла спантеличити кого завгодно.
— Привіт, єгер, — Раман не збирався вести довгих підготовчих бесід.
Тодін задоволено гмикнув — наче суперник зробив саме той хід, якого від нього чекали.
— Я радий, що з Паулою все гаразд, — Тританів низький оперний голос звучав абсолютно рівно. — Але я трошки здивувався, чого вона не передзвонила мені.
— А я трошки здивувався, — мстиво передражнив Раман, — як вона досі зберегла до вас хоч якесь тепле ставлення… До вас, свого власного ката!
— Рамане…
— Мовчіть, — Кович перебив безцеремонно, як іноді уривав акторів на репетиції, — я знаю, що сталося з Паулою в Печері. Якщо це ще один ваш підлий трюк — нехай він буде останній… Якщо ж Паулу справді хотіли вбити…
Він ефектно замовк, даючи Тодінові змогу виправдатись, однак той мовчав теж. Мовчанка затягувалась.
— Слухай мене, — зло сказав Раман, озираючись на двері вітальні. — На вухах стоїть уся служба громадської інформації. У твоїх інтересах, єгер Тодін, зробити так, щоб Німробець жила спокійно й була здорова.
— Я це врахую, — сухо повідомила слухавка. — А тепер, будь ласкавий, поклич до телефону Паулу.
— Я ще не договорив!.. Чи можливе усунення через Печеру не тільки біологічно небезпечних, а й небажаних особистостей?
Тодін зітхнув:
— Небажаних для кого? Адміністрація як вогню боїться так званих «етичних криз»…
— Небажаних для Триглава!
Пауза.
— Ідіот, — сказав Тодін, і Раман із задоволенням відзначив, що незворушного Тритана нарешті вдалося роздратувати.
Коли він повернувся у вітальню, Паула спала, поклавши голову на запилюжену диванну подушку. Він постояв над нею, не знаючи, що робити, потім повернувся в кабінет і подзвонив у театр. Пересунув репетицію на півгодини пізніше; спектакль, з якого його було висмикнули, не бажав так просто здаватися — тяг, кликав, засмоктував у себе, ще трохи, і Паула Німробець почне йому заважати…
Він передзвонив Паулиній сестрі. Повідомив когось — очевидно, Стефаниного чоловіка, — що Паулу виписали з лікарні і вона буде вдома найпізніше через годину. Вислухав його плутану подяку — цікаво, за що? І, шойно поклавши слухавку, здригнувся від телефонного дзвінка.
— Алло, Кович?
Тодінів голос утратив барви й обертони — тепер він був глухий і здавлений, ніби Тритана тримали за горло.
— Не давай їй спати! Не давай їй спати, чуєш?! Ні секунди… І щоб був вільний телефон!..
Короткі гудки.
Зворотний шлях забрав довгі десять секунд; Раман біг так, наче не у власну вітальню зараз увірветься, а в темний зал з бурульками сталактитів, де вже борсається в дедалі тіснішому кільці єгерів маленька зацькована царна…
Паула сиділа на дивані й терла кулаками лице; на щастя, він устиг опанувати себе, перш ніж вона помітила його вибалушені очі.
Раман обпоював Паулу третьою чашкою міцної кави, коли телефон задзвонив знову.
— Це я, — басом сказала слухавка, й Раман відчув, як нервово втягується живіт. — Усе, відбій. Їй можна спати. Можеш відправити її додому. Їй нічого не загрожує.
— Ти впевнений? — спитав Кович крізь зуби.
— Цілком.
Тодін здавався ледь чи не безтурботним; а чи не блефує він, важко подумав Раман. Чи не дурить він і мене як дитину — як не раз обманював Паулу…
Наче прочитавши його думки, Тодін сухо всміхнувся в слухавці:
— До зустрічі… постановнику.
І урвав зв’язок.
* * *
Перед службовим входом стояли два автобуси і величезний критий фургон. Півтеатру вирушало на гастролі по провінції — буденні, вони не обіцяли ні слави, ні особливого прибутку. Цих гастролей цілком могло б і не бути, але Раман відчував напругу в театрі і хотів її розрядити, відіславши порушників спокою у заслання.
Порушники спокою курили на звичній лаві під вікнами Раманового кабінету; красиво палало на сонці біле волосся Клори Кобець, Дана Берус замислено фарбувала губи, трохи збоку розмовляли примадонна й пітливий герой-коханець: з обличчя його не сходив вираз похмурої заклопотаності. Гастролі були йому як кістка в горлі — дружина залишалася сама з немовлям.
Увесь сталий колектив, кістяк театру. Половина з них — Раманові учні й годованці; і всі ці люди різною мірою скривджені його новою любов’ю, його таємним спектаклем, його начальницькою примхою, заради якої він кинув справи звичні й почесні, живі вистави,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.