Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

Він повільно стиснув у посинілих пальцях перо й підписав дві сторінки.

— Добре… Дякую… Хочу продовжити… Сорокін називав мені сотні імен, мені здавалося, що він хотів перетворити всю країну, всіх людей у ворогів народу… Він торгаш від природи, він торгувався за кожного, вимолював, обіцяв, знову бив…

Чекіст, який приїхав разом з прокурором, спитав:

— Володимире Івановичу, скільки разів він катував вас на допитах?

— Не пригадую…

— Дуже важливо, щоб ви згадали… Це дуже важливо для слідства…

— Я сидів у внутрішній три роки… На допити він викликав мене разів чотири на тиждень… Один день говорив, лякав, плутав… Три дні — катував… Полічіть самі… Ага, я ще пролежав у лікарні два місяці… Після тортур у мене стався параліч лівої ноги… Він буй п’яний, коли бив мене, і попадав дубинкою не по сідниці, а по хребту… Це було в п’ятдесятому, в травні місяці… Точніше — Першого травня… Я музику на вулицях чув… Лозунги викрикували по радіо… А ще я можу свідчити про Лідію Русланову і Зою Федорову… Він їх так мучив, як мене… Він їх ставив у карцер, у кам’яну шафу… На добу ставив, на три — не поворухнутись, як у труні…

— Він знав, що ви ні в чому не винні? — спитав прокурор.

— Від нього вимагали, щоб я став винним… Він дуже добре знав, що я ніколи нічиїм шпигуном не був…

— Але він ніколи не говорив вам, що знає про вашу невинність? Просив погодитись підписати самообмову, бо це, мовляв, потрібно партії, країні, Сталіну?

— Ні… Про це говорив Рюмін… Коли мене принесли до нього з лазарету… На носилках… І в камері мені це ж саме говорив… Прізвища не пригадую… Насідка… Умовляв признатися, щоб вийти на процес… І там відкрити всю правду… Але я знав, що це за ігри…

— Сорокін вас мучив сам? — спитав прокурор. — Чи запрошував катів, щоб держали?

— Як коли… Мене ж до нього доставляли в наручниках… Руки за спиною… Та й на ногах ледве стояв, держали у карцері, на воді й на шматку хліба» сили не було захищатись… У нього очі ставали якісь білі, коли він через мене пускав струм… Від нього дуже тхнуло затхлістю… У деяких людей є особливий, задушливий сморід затхлості… І всі вони чомусь стрижені під скобку… Я вимагаю, щоб його, Сорокіна, притягли до суду не за «порушення методів проведення слідства»… Я вимагаю, щоб його судили за осмислений, звіриний, хтивий садизм… Сорокін страшний як явище: коли не погоджуєшся з тим, чого він вимагає, ти вже не людина, ти стаєш твариною, порожнечею, комахою… Це страшніше, ніж гітлерівський нацизм, розумієте? Це містика якась… Сорокін катував більшовика, про якого йому сказав начальник, що той — ворог. Одного слова для нього було досить… Розумієте? Слова пана, який давав йому право на все… Такого не було в історії людства… А ще — але це було тільки двічі — він повалив мене й почав припікати цигаркою ступні… Це було напередодні Жовтня… А потім сам мазав виразки маззю Вишневського… Тепер головне, — охопивши синіми губами повітря, вів далі Строїлов. — У зраді Батьківщини, тобто зраді самого себе — поняття «Батьківщина» і «я» нероздільні, — винен і зрадник, а ще більше той, хто підштовхнув його до цього диявольського, незбагненного кроку… Так от… Я став зрадником… Я — зрадник… Так, так, пишіть це… Я зрадив себе, тобто Батьківщину… І винен у цьому Сорокін… Він улаштував очну ставку з моїм водієм, Кирилом Семеновичем, а я з ним пройшов війну… Той мусив написати у протоколі, що я запрошував у машину англійського консула, показував йому воєнні об’єкти, одержував за це пачки доларів і віддавав їх — у моїй же машині — емісарам Вознесенського для розгортання роботи «російського змовницького центру»…

Сорокін два роки вибивав з мене признання, що ми хотіли вивести Росію з Союзу Республік, реставрувати капіталізм та ще й запросити зі Штатів Керенського — як нового прем’єра… Кирило Семенович мовчав, заперечував усе, хоч били його мало не до смерті… Тоді Сорокін наказав ввести його онуку, дівчинку-підлітка, їй шістнадцяти ще не було… Коли дівчинку вштовхнули, Сорокін сказав: «Ти, лярва, в ансамблі танцюєш?! Роздягайся догола, сучечко, потанцюй наостанку перед дідом, поки я тебе в камеру не посадив! Люблю танці, лярвочко!» Вона стала блідою, як крейда, внучечка його, а Кирило Семенович повалився зі стільця, впадаючи в повільну безпам’ятність, не вірячи в реальність того, що тут коїлося… А Сорокін підійшов до дівчинки, почав з неї кофтину скидати… Акуратно гудзички розстебував, до себе притискував… А вона стоїть, малесенька, тремтить уся. як змерзлий горобчик… От… Тоді я й сказав, що готовий підписати на себе що завгодно, нехай лишень відпустить дівчинку… І ми з ним стали писати сценарій… Про те, як і чому я — один я, без групи, тільки я — пішов на зраду Батьківщини… Отже, Сорокіна треба судити за зраду, за пособництво зраді Батьківщини, за присилування до того, щоб люди ставали зрадни…

— Тату! — Строїлов подався до батька. — Таточку! — Він розгублено обернувся до прокурора, потім перевів погляд на лікаря. — Таточку… Тату мій…

…Костенко сидів у маленькій, без вікон, кімнаті шереметьєвського аеропорту, слухав голоси дикторів, дивився на старий телефонний апарат і боявся зняти трубку й подзвонити Строїлову. Серце краялось, він відчував біду, розумів, що, якби все обійшлось, капітан, звичайно, зв’язався б з ним; Костенко дуже добре відчував свою випадкову й суєтну малість на цій землі, коли вмирав друг чи рідна людина; що сказати тим, хто стоїть біля труни, невідривно дивлячись на загадкову бездиханність льодяної матерії, що приречена на швидке перетворення в попіл чи тлін? Як висловити скорботу? Слів, адекватних таїнству смерті, не існує…

Найдужче він боявся тихих розмов за спиною про те, як добратися на поминки, що вдалося дістати на стіл, хто з ким поїде, де треба прихопити ще одну пляшку; в храмі скорботи бездумні включався суєтний лічильник плотського життя, немов скинули вантаж — і гайда далі…

Костенко все-таки пересилив себе, набрав номер; усе зрозумів, почувши жіночий голос: чомусь у домі, де помирають, до телефону підходить саме жінка.

— Що? — спитав Костенко, жахаючись безглуздості свого запитання. — Де Андрій Володимирович?

— Подзвоніть пізніше, — тихо відповіла жінка, — він збирає батька…

— У госпіталь?

— Ні… Збирає… Одягає його… Володимир Іванович помер…

— Скажіть, що Костенко дзвонив… Скажіть… Я дуже… Словом, сумую… З ним я, скажіть… Серцем з ним… Я приїду…

Поклавши трубку, він виразно побачив обличчя