Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

в двері, конвоїр одразу розчахнув їх, неначе підслухував; у темному коридорі, освітленому тьмяним світлом загратованої лампочки, Гуслін почув хрипкий регіт, що долинав з сусідньої камери.

— Подивись у вічко, — сказав Костенко хлопцеві. — Полюбуйся на своїх майбутніх учителів…

Гуслін мовчки замотав головою.

— Та ти не бійся, — всміхнувся Костенко, — дивись, а то нахилю…

Той припав до вічка; три оброслих здоровила в дранті реготали, граючи в «тюремне очко».

— Відчиняйте камеру, сержанте, — сказав Костенко.

— Не треба, — прошепотів Гуслін. — Я скажу… Наводку на генерала дав Федько Рудий, він зі Стружкою в одному будинку живе, на Кропоткінській…

Федько Рудий виявився Арсенієм Федяшкіним, тридцяти двох років, судимий за квартирні крадіжки, офіціант кафе «Відпочинок»; попросивши Ступакова встановити зв’язки пса, Костенко зазирнув у кабінет, де Стружкін кінчав строчити свідчення.

Діждавшись, коли той пославив карлючкуватий підпис, розклав перед ним — тріскотливим карточним пасьянсом — поляроїдні знімки.

— За дачу неправильних свідчень строк матимеш, — сказав Костенко, — Бери інший аркуш і пиши про Рудого.

— Про якого Рудого?! — Стружкін зіщулився, голос став писклявий, слізливий, розпачливий.

— Не верти хвостом, паскудо… Арсеній Федяшкін на очній ставці скаже правду, а ти вмиєшся ве-еликим строком.

— Я без адвоката не відповідатиму…

— Ну й не треба… Ніхто тебе не примушує говорити без адвоката… Валяй, викликай… Тільки спочатку я твого адвоката до старого Строїлова повезу… Подивимось, як він тебе після цього захищатиме.

— На одному адвокаті світ не зійшовся. Іншого викличу.

— Пиши прізвище, викличемо, тварюко…

— Яке ви маєте право мене ображати?! Я що, у фашистську катівню потрапив?!

— Знаєш, що з тобою зробили б у фашистській катівні? Або ж у нас, при Сталіні? Знаєш? Думаєш, коли ми хочемо по закону жити, то вам тепер усе можна?! Все з рук зійде?! Помиляєшся, Стружка… Якби ти був сирота голодний — одт на річ, а ти ж панич, ти життям розпещений, табір для тебе новинкою буде, а до табору ще треба через тюрму пройти…

— Ви мене не залякуйте… Не розколюсь… Без адвоката жодного слова не скажу…

— Ех, якби я був фашистом, — Костенко скрушно похитав головою, зітхнув і повільно підвівся. — Зараз я у «Відпочинок» їду, що Рудому передати? Кажи — запам’ятаю…

Сказавши це, вийшов, відчуваючи глуху безнадійну лють; а такі, подумав він, цілком можуть нас у фашизм турнути, якщо тільки дати волю емоціям…

…У «Відпочинок», звичайно, не поїхав — рвонув прямо в аеропорт «Шереметьєво», забитий дітьми, лементуючими жінками, похмурими старими людьми — німцями, євреями, вірменами, групками веселих туристів, розгубленими іноземцями, щасливими командировочними, оцінююче-очікувальними носильниками — вавилонське стовпотворіння…

Зв’язався по рації зі Строїловим; на Петровці його не було, черговий відповів, що капітан поїхав до батька:

— Генералу дуже погано, товаришу полковник. Він наполіг викликати прокурора та представників комітету, хоче дати показання на Сорокіна… Вважає, що зараз це єдина законна підстава для його арешту… Він вимагає, щоб його брали негайно… Каже, — голос чергового зірвався, — «зробіть це, поки я живий»… Де ви?

— Їду в Шереметьєво… Попередили наших?

— Так.

— Скажіть Строїлову, що ми візьмемо його…

— З чим? У нас же на нього нічого немає…

…Обличчя генерала було пергаментним, скроні запали, стали жовтуватими, голубуваті прожилки почервоніли й зримо, раз по раз судорожно завмираючи, пульсували, начебто були окремо від застиглих, звернених на стелю очей.

— Я, Строїлов Володимир Іванович, боюсь реанімації сталінізму, — він говорив через силу, намагаючись глибоко вдихнути, облизував сухим язиком вкриті смагою губи. — Я бачу, як ми повертаємо праворуч… Ті, хто почав революцію перебудови, стали боятися її розмаху… Я не проти того, коли сперечаються на вулицях, я за те, щоб стикалися різні думки… Але я був і лишуся противником націонал-соціалізму і сталінізму… Обидві ці іпостасі зараз перейшли в атаку… На нас… На нещасну країну… Народ, який багато років був позбавлений знання, слухає демагогів — нацисти завжди лементують голосніше за всіх… А сталіністи повторюють те, що втовкмачували в голови нещасних людей останні шістдесят п’ять років… Уся наша історія — це історія абсолютистських заборон, на цьому й зіграв Сталін… Він став Йосифом Першим, і це лягло на підготовлений грунт: людей відучили самостійно думати й позбавили права на вільну працю — без наказу й наглядача, — ждали того, хто рявкне, хто вдарить, посадить, скарає… Діждались… Я побачив фотографію того, кого знав на прізвище Сорокін, Євгеній Васильович… Нехай капітан Строїлов дасть нам це фото зараз же… Прилучіть його до моєї заяви… До цієї позовної заяви… Сорокін бігає підтюпцем… Так, так, я в повній свідомості. Я хочу підписати записану вами сторінку… Адже ви пишете протокол? Чи тільки фіксуєте мій голос?

— І те й те, Володимире Івановичу, — відповів прокурор. — Усе робиться по закону, же хвилюйтесь…

— Я не знаю, що таке «хвилюватися»… Останніми днями я став боятися, це страшніше… Сорокін бігає підтюпцем у кросовках, котрі коштують сотні карбованців… У спортивному костюмі, таких не буває на прилавках магазинів. Він живе чудово, і це той, кого засудили за «незаконні методи проведення слідства»… Чому ні Русланову, ні Федорову, ні мене не викликали як Свідків? Це неправильно, що його звинуватили в «незаконних методах»… Такі методи були законні тоді… Я розкажу вам, які це були методи… Він і його товариші по службі — якщо їх так можна називати — зв’язували мені руки за спиною, крутили джгутом ноги й тягли потилицю до п’ят… Це називалось у них «гімнаст». Підклавши під обличчя подушку, вони били мене гумовою палицею по шиї… Такий допит тривав протягом десяти годин — поки я непритомнів… Сорокін вимагав, щоб я признався, нібито виконував шпигунські завдання члена Політбюро Вознесенського… І секретаря ЦК Кузнецова… Потім він засовував мені в ніс шланг від клізми й пускав гарячу воду… А мене прив’язували до стільця… І я захлинався, а він стояв наді мною й сміявсь… А з стіни, з-за його спини, на мене дивився той, кого й тепер багато хто хотів би, — фашист на ім’я Сталін… Руками сорокіних Сталін убивав мислячих, йому треба було привести до владарювання покірних кретинів, щоб у країні вічно було пекло… Немає слів, щоб пояснити те, що відбувалося… Ви встигаєте писати?

— Так, таточку, — схлипнув Строїлов, — товариші встигають, ти тільки не поспішай, ти стомився…

Лікар узяв руку генерала, намацав пульс, скрушно похитав головою; старий роздратовано поморщився:

— Дайте я підпишу те, що наговорив… Форми протоколів допиту лишилися колишніми? Як і в той час? Ех, ви… Дайте ручку…

— Володимире Івановичу, — сказав прокурор, — ви підпишете, коли ми все закінчимо…

— Ні… Зараз… У мене в будь-яку хвилину