Ігнасіо Карденас Акунья - Загадка однієї неділі

Пригодницька повість кубинського письменника-комуніста розповідає про загадкове вбивство великосвітської гаванської красуні Сусанни, жінки легкої поведінки, яке набрало широкого розголосу. Герой твору, приватний детектив Apec, на якого волею обставин падає підозра у злочині, змушений, щоб виправдатись, взятися за розслідування цієї надзвичайно заплутаної справи. Можновладні коханці вбитої влаштовують Аресу численні пастки, але йому щастить уникати їх. Та, кінець кінцем, Ареса таки запроторюють у в'язницю. Там, зіставляючи факти, він розв'язує загадку цього вбивства. Визволений народною владою, Apec виказує банду, яку очолює вбивця Сусанни. Повість викриває продажність і ницість буржуазного суспільства дореволюційної Куби, оспівує паростки нового життя на острові Свободи.

Ігнасіо Карденас Акунья
Загадка однієї неділі
Пригодницька повість ВСТУП ДО ЗАГАДКИ

О, як принадно виглядає брехня!

Шекспір 1. СМЕРТЬ ДЕДАЛА[1]

Мартін стовбичив посеред просторої вітальні Ругміли. В руці виблискував браунінг, обладнаний глушителем. З мого місця на оббитому червоним оксамитом дивані Мартін здавався навіть огряднішим, ніж насправді був. Високий, мускулястий, пропорційної статури чоловік. Його ясно-блакитні блискучі очі так гармонували із світлою шкірою. Хвилясте волосся, припорошене сивиною, замолоду, певно, було рудувате. Попри всі ці ознаки, які не часто побачиш серед нас, Мартін був кубинець. І я добре його знав.

Ругміла — Мартінова коханка — стояла поруч нього. Вона булав усіх відношеннях привабливою жінкою. Не сказати б, що вона красуня, але таки гарненька і, безперечно, задовольняла вишукані смаки Мартіна; літ їй десь двадцять чи двадцять п'ять.

Вона й собі обводила присутніх погрозливим поглядом своїх чорних, ніби вуглинки, очей.

— Руки вгору! — наказав Мартін, і його нижня губа зловісно витягнулася.

Ті двоє, поруч зо мною, сиділи на дивані приголомшено. Я ж — ні. Бо знав — уся наша брудна робота була ніби на долоні в Управлінні державної безпеки. Воно відало кожний наш крок. Я ж інформував його про все, хоч у ту мить був не певен, що воно знало про мене, я запропонував передати усіх, зв'язавши їм руки й ноги, але, певно, припустився якоїсь похибки, і тепер в моїй голові блискавично промайнула думка про запобіжні заходи, які я на цей випадок передбачив.

Та діяти зараз було необачно, адже двоє, котрі сиділи поруч, могли завадити мені, а про те, щоби впоратися ще й з ними, годі було й думати. Тому-то я й підвівся, піднісши догори руки. Той, що сидів ближче до мене, замуркотів.

— Мовчати! — різко наказав Мартін. — Ану, поверніться спиною до мене і покладіть руки на стіну!

Ми всі підкорились.

— Обшукати їх.

Спритні руки Ругміли витягли в мене з внутрішньої кишені «люгер» — пістолет, з яким я ніколи не розлучався. По тому вона обшукала кишені інших і вийшла.

— Сісти! — скомандував Мартін.

Я неквапно попростував до дивана, аби не видати свого наміру повернутись на те саме місце. Інші теж пішли за мною, але Мартін наказав їм сісти у два м'яких крісла, які стояли трохи осторонь.

Той, що досі мовчав, вигукнув:

— Гадаю, ви мусите нам пояснити, Мартіне. Сподіваюсь, ви не вважаєте нас за своїх маріонеток.

Він вимовив ці слова незадоволено, хоча й з ледь-ледь помітним тремтінням у голосі.

— Замовкніть! — гаркнув Мартін, не зводячи з нас пильного погляду. Потім підійшов до дверей, що вели у спальню, й гукнув: — Ругміло, приведи її!

За кілька секунд двері одчинилися, і Ругміла зайшла в супроводі високої на зріст шатенки, котра хустинкою витирала сльози. Зробивши кілька непевних кроків по вітальні, вона, не вагаючись, указала пальцем на мене. В цю саму мить вона відкрила своє обличчя, і я впізнав її. Це була дружина лікаря Рохи, якого взяли вранці. Я тут же таки лайнув себе — яку необачність допустив, хоч, ясна річ, тепер те вже не мало ніякого значення.

— Це він, — пробелькотіла шатенка і заридала вголос.

Мартін похмуро втупився в мене своїми блакитними очима. Його обличчя стало схоже на білу воскову маску.

— Так я і знав, — процідив. — Ви можете йти, — сказав він тим, що сиділи в кріслах. Один із них спробував було щось промовити, але Мартін повторив: — Я наказав іти геть! — Потім звернувся до своєї коханки: — Забери її, Ругміло.

Коли всі залишили вітальню, запала тиша, якої, здавалося, повік ніхто не порушить; обоє ми, безперечно, міркували про те саме. Він перший висловив свої думки вголос:

— Дванадцять років минуло, а тінь Сусанни і досі переслідує нас. Так, Аресе?

Він промовив це майже байдуже. Ніякої образи не відчувалося в голосі його. М'язи на обличчі розслабилися, надавши йому того особливого вигляду, який робив Мартіна таким привабливим.

— Часи, коли тобі можна було робити комедії, скінчилися, — сказав я. — Тепер ти вже нікого не обдуриш і, сподіваюсь, усвідомлюєш, що я не лишив тобі жодного виходу.

Він усміхнувся. Це була сумна усмішка: усмішка людини, котра готова до найгіршого і мужньо чекає на те.

— Я знаю, що приречений, Аресе. Ти відповів мені ударом на удар. Ясна річ, після того мені слід було тікати від тебе або ж знищити тебе. Ще й дотепер запитую себе, як це я міг повірити, що ти ніколи не дізнаєшся про те. А гра була така досконала! Шкода, що ти став мені на дорозі.— Він помовчав. — Ну, а тепер що робитимемо? Я певен, Сусанна не зрадіє, побачивши, що я прийшов сам. Ми повинні прийти разом, Аресе. В цьому є щось заворожливе.

Він знову став таким, як і раніше: обличчя наче вирізьблене з граніту, у погляді — фатальна рішучість. Я зрозумів, що настала мить, і просунув руку під диванну подушку.

— Ти підеш першим, Аресе, — ревнув він. — До зустрічі в пеклі!

Я спробував був ухилитися, та відчув, що його кулі мені не уникнути. І тоді вистрілив сам — тричі. На обличчі в нього з'явилася усмішка, нібито переможна, радісна. Він ще