Юліан Семенов - Відчай

Чимало таємниць відкривають нам всесвітньовідомі книги Юліана Семенова, героєм яких є німецький офіцер Штірліц (він же — російський радянський розвідник Максим Ісаєв).
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.

Юліан Семенов

ВІДЧАЙ

(ПОВЕРНЕННЯ ШТІРЛІЦА)

 Роман

©

Цим багатогранним романом ми розпочинаємо серію видань Юліана Семенова «Сімнадцять спалахів весни» — спочатку і потім»: заглавний найпопулярніший твір Ю. Семенова, в якому описано кінець Другої світової війни в Європі навесні 1945 року, світогляд його головного героя, — це своєрідна точка відрахунку, стильова та емоційна домінанта.

Авторизований переклад з російської Надії Орлової[1]

Видання здійснено за перекладом, створеним у 1990-му році.

Перекладено на українську мову за книгою: Семенов Юлиан. Отчаяние // Ненаписанные романы. — М.: «ДЭМ», 1989.

ПРОЛОГ

Світлій пам'яті мого друга

Шандора Радо («Дора»)

присвячую

І Аверелл Гарріман, посол Сполучених Штатів, який працював у Москві в найскладніші роки великого протистояння, і герой битв у Європі генерал Беддл Сміт, що змінив його, передавали у державний департамент повідомлення, котрі аж ніяк не можна було вважати збалансованими.

Вільно чи невільно вони виходили в своєму аналізі російської ситуації з тих норм і законів, що були записані в їхній Конституції і охоронялися їхньою пресою, Конгресом, Сенатом, громадською думкою. Американські дипломати, котрі бували на нечастих прийомах у Кремлі, не відводили очей від того столу, за яким стояв Сталін і його колеги: вони намагалися не пропустити жодного переміщення, жодного контакту членів Політбюро одного з одним; але спостерігали тільки дружну й доброзичливу монолітність.

Шок, викликаний усуненням з посади маршала Жукова, якого західні експерти ладнали в члени Політбюро, минув за рік: сенсація на Заході недовговічна — їх там щодня підкидають, устигай ковтати. Помалу Жукова забули, бо він зостався живий і навіть командував військовим округом.

…Головна помилка американців — після того як забули «справу» Жукова — полягала в тому, що вони все ще вважали всіх тих людей, які виходили в коротких пальтах і кепках (крім, мабуть, Молотова і Вишинського) вслід за Сталіним на Мавзолей першого травня і сьомого листопада, єдиним, сконцентрованим цілим, командою, подібною до того штабу, який збирав довкола себе кожен президент Сполучених Штатів Америки.

Вони вважали, що після краху Троцького і Бухаріна (обох у Нью-Йорку терпіти не могли за їхню революційну діяльність) Сталін лишився з тими, кому вірить безмежно, як і вони йому.

Вони звикли до того, що поряд із Сталіним завжди стояли Молотов і Ворошилов, далі — Жданов, Мікоян, Каганович, Вознесенський, Маленков, Берія і Суслов.

Проте, коли Георгій Маленков не з'явився на трибуні Мавзолею, частина дипломатів подумала, що апаратника перекинули на вищу посаду в Узбекистан, бо, мабуть, звідти йде головний потік воєнної допомоги загонам Мао Цзедуна. Питання про те, хто переможе в Китаї, — надзвичайно важливе для Сталіна; не хто інший, як Троцький, звинувачував Сталіна в тому, що його політика призвела до путчу Чан Кайші й розгрому комуністів у цій п'ятсотмільйонній країні…

І лише одна людина — кореспондент британської газети, який ніколи не рекламував, що в нього дід був росіянином і змусив його вивчити російську мову, — зробила досить серйозний аналіз тих глибинних явищ, що відбувалися в Кремлі.

Саме ця людина прийшла до висновку, що «стара гвардія», яка оточувала Сталіна на Мавзолеї, свої позиції втрачає — це «мертві душі», хоч Сталін підкреслено дружньо перемовлявся з ними на трибуні, уважно їх вислуховував й усмішливо погоджувався з усім тим, що вони йому говорили.

Саме цей журналіст визначив для себе групу молодих лідерів, що йшли за своїм криголамом — майбутнім наступником генералісимуса Андрієм Ждановим. Цими «молодотурками» він вважав члена Політбюро, заступника Сталіна в уряді, голову всемогутнього Держплану Вознесенського, який чудово проявив себе як член Державного Комітету Оборони, і нового секретаря ЦК Кузнецова, героя ленінградської блокади, який і зайняв ключову посаду Маленкова: кадри, армія, державна безпека, їм, цим ленінградцям, протистояв Берія, його ввели у Політбюро разом з Мальковим лише в сорок шостому році. Але тепер, коли Маленкова послали у той регіон, куди свого часу було заслано колишнього вождя Робітничо-Селянської Червоної Армії Троцького, маршал Берія лишився сам на сам у своєму протистоянні могутній ленінградській трійці.

Версію, ніби Маленков керував допомогою Мао Цзедуну, англієць відкидав; коли така допомога й існувала, то йшла вона через Алма-Ату, Монголію і Хабаровськ.

Англієць, який усе ще мав як журналіст певні виходи на росіян, дізнався, що Ворошилов тепер керував у Раді Міністрів культурою; це смішно — культурою в країні керував Жданов; у Міністерстві закордонних справ дедалі більшої сили набирав Вишинський; помалу й акуратно Молотова відводили в тінь. Чому?

І британський журналіст дійшов висновку: має бути чергова сутичка. Жданов, нинішня «людина № 2», почав проводити свою русифікаторську політику. По Москві пішли жарти, але їх висловлювали пошепки: «Росія — батьківщина слонів». Справді, з настанов Жданова випливало, що всі найважливіші винаходи в світі належать Радам, час схиляння перед «гнилим буржуазним Заходом» минув; два грузини в Політбюро — занадто багато, Сталін, який завжди підкреслює примат російського, — з листопада сорок першого міг піти на те, щоб пожертвувати Берією і повернути його в Грузію.

Побоюючись публікувати свій прогноз, щоб його в той же день не викинули з Москви, англієць обмежився туманним коментарем про те, що, мабуть, в Узбекистані та й узагалі в Азії мають відбутися серйозні зміни, коли туди направили такого авторитетного члена Політбюро, яким по праву вважається Маленков, котрий завжди стояв на трибуні Мавзолею разом з Лаврентієм Берією.

…Насправді ж ситуація була набагато складнішою й напруженішою, ніж міг передбачити англієць, який правильно відчув щось, але не був знайомий з великою таємницею візантійської інтриги…

1

Усі ті дні, поки Ісаєв лежав у трюмі й чув над собою безугавний, виснажуючий гуркіт двигунів, він бачив лише одне обличчя: людини, що приносила миску юшки і, знявши наручники, безпристрасно стежила за тим, аби він усе з'їв. Мабуть, у цю юшку підмішували снотворне, бо зразу опісля їжі Ісаєв упадав у тупе й безсиле забуття; противитись долі він був не в силах уже, сприймав усе, що відбувається, відчужено, байдуже.

Якось, правда, сказав:

— Я дуже потію… Страшна спека… Можна прийняти душ?

— Нікс фарштеєн, — відповів чоловік, і тоді Ісаєв зрозумів, що всі ці дні юшку йому приносив росіянин.

Не може бути, сказав він собі, щоб наші проломили мені голову в порту; це