Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Радянський розвідник Максим Ісаєв під виглядом штандартенфюрера СС Штірліца довгі роки працює в політичній розвідці фашистської Німеччини. У кінці лютого 1945 року він отримує з Центру неймовірно важке завдання взнати подробиці таємних переговорів вищих керівників Рейху  з союзниками СРСР. Положення ускладнюється тим, що його попередня діяльність починає цікавити Гестапо. До того ж, радистка Кет, що забезпечує зв'язок з Москвою, повинна скоро народжувати, а замість померлого помічника Плейшнера Штірліц вимушений залучити для роботи його рідного брата, якого лише умовно можна назвати таємним агентом. Надалі неприємності починають накочуватися одна за одною, і вже не лише операція знаходиться на межі зриву, але і самому Штірліцу загрожує викриття.…

Юліан Семенов

СІМНАДЦЯТЬ СПАЛАХІВ ВЕСНИ

1945

Роман

©

 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з російської Надії Орлової

Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.

Пам'яті батька присвячую

«Хто є хто?»

Спочатку Штірліц сам собі не повірив: у саду співав соловейко. Повітря було студене, голубувате, і, хоч барви довкруг були весняні, лютневі, обережні, сніг ще лежав щільний, без тієї внутрішньої, легенької синяви, яка завжди передує нічному таненню.

Соловей співав у горішнику, що простягався до самої річки, неподалік від дубового гаю. Могутні стовбури старих дерев були чорні; в парку пахло свіжозамороженою рибою. Ознаки весни — густого запаху торішньої березової й дубової прілі — ще не було, а соловейко з усієї сили щебетав, розливався треллю, ламкою й беззахисною в цьому чорному, тихому парку.

Штірліц згадав діда: старий умів розмовляти з птахами. Він сідав під деревом, підманював синицю і довго дивився на пташку, і в нього очі ставали як у птаха — бистрими, чорними намистинками, і пташки зовсім не боялися його.

«Цвінь-цвірінь-тарарах!» — висвистував дід.

І синиці відповідали йому — довірливо й весело.

Сонце зайшло, і чорні стовбури дерев лягли на білий сніг фіолетовими рівними тінями.

«Замерзне, бідолашний, — подумав Штірліц і, запнувши поли шинелі, зайшов у дім. — Та й допомогти йому не можна, бо тільки одна пташка на світі не вірить людям — соловей».

Штірліц глянув на годинник.

«Клаус зараз прийде, — подумав Штірліц. — Він завжди був точний. Я сам просив його йти від станції лісом, щоб нікого не зустріти. Нічого. Я підожду. Яка ж тут краса…»

Цього агента Штірліц завжди приймав тут, у невеличкому особняку на березі озера — на своїй дуже зручній конспіративній квартирі. Він три місяці умовляв обергрупенфюрера СС Поля виділити йому гроші, щоб купити віллу в дітей загиблих під час бомбардування танцюристів Опери. Дітки просили багато, і Поль, що відповідав за господарчу політику СС і СД, категорично відмовляв Штірліцу. «Ви з глузду з'їхали, — казав він. — Можете найняти щось скромніше. Звідки у вас цей потяг до розкошів? Ми не можемо розкидатися грішми направо і наліво! Це нечесно по відношенню до нації, яка несе тягар війни».

Штірліцу довелося привезти сюди свого шефа — начальника політичної розвідки служби безпеки. Тридцятичотирирічний бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг зразу збагнув, що кращого місця для бесід з серйозними агентами не може й бути. Через підставних осіб провели купчу, і якийсь там Бользен, головний інженер «хімічного народного підприємства імені Роберта Лея», дістав право користуватися віллою. Він же найняв сторожа за високу платню і добрячий пайок. Бользеном був штандартенфюрер СС фон Штірліц.

…Штірліц, закінчивши сервірувати стіл, увімкнув приймач. Лондон передавав веселу музику. Оркестр американця Глена Міллера грав композицію з «Серенади Сонячної долини». Цей фільм сподобався Гіммлерові, і в Швеції закупили одну копію. Відтоді стрічку досить часто дивилися в підвалі на Принц-Альбрехтштрасе, а найбільше вночі, коли бомбили місто й допитувати заарештованих було неможливо.

Штірліц подзвонив сторожеві і, як тільки той прийшов, сказав:

— Друже, сьогодні ви можете поїхати в місто, до дітей. Завтра будьте о шостій ранку і, якщо я ще не поїду, заваріть мені міцну каву, найміцнішу, яку тільки зможете…

12. 2. 1945 (18 годин 38 хвилин)

«— Як ви думаєте, пасторе, чого більше в людині: людини чи тварини?

— Я думаю, що в людини того й того порівну.

— Так не може бути.

— Може бути лише так.

— Ні.

— Принаймні щось одне давно вже перемогло б.

— Ви докоряєте нам за те, що ми апелюємо до чогось неістотного, вважаючи духовне вторинним. Духовне справді вторинне. Духовне виростає як грибок на основній заквасці.

— І ця закваска?

— Честолюбство. Це те, що ви називаєте хтивістю, а я називаю здоровим бажанням спати з жінкою й кохати її. Це здорове прагнення бути першим у своєму ділі. Без цих прагнень розвиток людства просто припинився б. Церква немало доклала зусиль, щоб загальмувати розвиток людства. Ви розумієте, про який період історії церкви я кажу?

— Так, так, звичайно, я знаю цей період. Я добре знаю цей період, але я знаю й інше. Я вже не бачу різниці між вашим ставленням до людини і тим, яке проповідує фюрер.

— Невже?

— Так. Він бачить у людині честолюбну бестію. Здорову, сильну, що хоче відвоювати собі життєвий простір.

— Ви навіть уявити не можете, що ви зовсім не праві: фюрер бачить у кожному німцеві не просто бестію, а білоголову бестію.

— А ви взагалі в кожній людині бачите бестію.

— Я бачу в кожній людині те, від чого вона походить. А людина походить від мавпи. А мавпа суть тварина.

— Тут я з вами не згоден. Ви вірите в те, що людина походить від мавпи; ви не бачили тієї мавпи, від якої саме походить людина, і ця мавпа нічого не сказала вам на вухо на цю тему. Ви цього не помацали, ви цього не можете помацати. І вірите в це, бо ця віра відповідає вашій духовній організації.

— А вам бог сказав на вухо, що він створив людину?

— Звичайно, мені ніхто нічого не казав, і я не можу довести існування божого, цього не доведеш, у це можна тільки вірити. Ви вірите в мавпу, а я вірю в бога. Ви вірите в мавпу, бо це відповідає вашій духовній організації; я вірю в бога, бо це відповідає моїй духовній організації.

— Тут ви дещо підтасовуєте. Я не вірю в мавпу. Я вірю в людину.

— Яка походить від мавпи. Ви вірите в мавпу в людині. А я вірю в бога в людині.

— А бог, що він — у кожній людині?

— Звичайно.

— Де він у фюрері? Де він у Герінгу? Де він у Гіммлері?

— Ви ставите трудне запитання. Ми ж говоримо з вами про причту людську. Звичайно, в кожному з цих негідників можна знайти види грішного ангела. Але, на жаль, уся їхня природа так підкорилася законам жорстокості, необхідності, брехні, підлості, насильства, що практично в них уже нічого людського й не лишилося. Aлe я в принципі не вірю, що людина, яка народжується на світ, неодмінно несе в собі прокляття мавпячого походження.

— Чому прокляття мавпячого походження?

— Я розмовляю своєю мовою.