Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

генерала, бездонні голубі очі, скорботний рот з опущеними куточками й акуратно заштопані рукава старенького светра (а я навіть не знаю, що сталося з дружиною капітана; чому розлучився; така сімейна людина; правильно, «ніжним дається печаль»; хто їм готував, хто прав; як пізно ми згадуємо про всі ці дрібниці, які й визначають життя). Саме ці заштопані рукава, латана скатертина на столі й скрипливі крісла він згадував зараз дуже чітко; хто пояснить вимогливу вибірковість пам’яті?

Через «вокі-токі» Костенко викликав чергового; той ніби зрозумів, що цікавить полковника.

— Никодимова і невідомий з квітами стоять біля стойки офіційних делегацій… і — Добре… Нехай наша дівчина попросить їх негайно подзвонити в Росконцерт… Дейвіда запросіть у депутатський, я туди підійду… Нехай товариші дивляться за Никодимовою та її супутником. Після розмови з Росконцертом вони комусь дзвонитимуть, мене цікавить цей номер… Нікого з тих, чиї фото я показував, у залі немає?

— Ні.

— А на стоянці?

— Також.

— Тут мусить бути ще хтось… Будьте пильні…

Через три хвилини Костенко підвівся, надів темні окуляри й, пройшовши через службовий вхід, рушив назустріч.

Дейвіду, який, весело теревенячи з аерофлотівською дівчиною, дріботів до депутатського залу.

Костенко пристроївся поряд, кивнув дівчині: «Спасибі», — і, взявши Дейвіда під руку, тихо спитав:

— З приїздом, Давидов, пригадуєте мене?

— У чому справа? Хто ви? — Дейвід злякано обернувся до нього й, пополотнівши, спробував висмикнути руку.

Костенко похитав головою:

— Десять хвилин тому ваші знайомі вбили дуже хорошого чоловіка… Він проходив по одній статті з Зоєю Олексіївною Федоровою… Ходімо кави вип’ємо, тут поряд… Люди ж навколо, нема чого хвилюватися; треба переговорити…

— Стривайте, стривайте! Ви товариш Костенко?! — удавано здивувався Дейвід. — Радий вас бачити…

— З приводу радості — не треба!

— Ні, але ж ви мене ошелешили! «Мої знайомі», когось убили»! Про що ви?!

— Ходімо сядемо… Не треба на проході товктися…

— Знаєте що, товаришу Костенко, давайте розставимо крапки над «і». — Дейвід хотів витягти сигарети, але ніяк не міг попасти у кишеню. — Я ніякий не Давидов, а Джозеф Дейвід, громадянин США… І я перебуваю у міжнародній зоні, а не в Росії! Я ще не перейшов вашого кордону… Тому я зараз зчиню такий крик, що Горбачову з його перебудовою це не сподобається, а вже нашому Бушу тим паче…

— Ви кордону не перейшли, — погодився Костенко, — зате ваш паспорт перейшов… Ви ж його самі аерофлотівській дівчині віддали…

— Це провокація, — сказав Дейвід погаслим голосом. — Я протестую…

— Проти чого? Я запрошую вас випити чашку кави… Всього лише… Розмовлятимемо на людях, секретів особливих немає… Хоча ви можете попросити мене перенести розмову в інше місце, без свідків, — щоб у вас не було неприємностей у Нью-Йорку… Це лише здається, що Двадцять третя вулиця і ресторан «Ель Кіхоте» далеко від Шереметьєва…

Дейвід здригнувся:

— Звідки ви зна… Добре, я не проти, вип’ємо кави, але я не розумію, у чому справа? Мене люди ждуть…

— Якщо хороші люди — підождуть.

Костенко підвів Дейвіда до порожнього столика, неуважно кивнув на стілець, підійшов до стойки бару; галаслива група туристів, що вилітала «по трасі дружби Москва — Берлін», товпилася біля бару; судячи з одягу, туристи з провінції, колір піджаків і штанів гнітючо брунатно-чорний; коли ж ми одягнемо по-людськи нещасних, щоб в нас не тикали пальцями? Де совість у тих, хто зобов’язаний думати про престиж країни? Адже стрічають по одежі…

Замовивши каву, бутерброди з ковбасою і дві чарки горілки, Костенко терпляче чекав, поки все це поставлять на піднос; не обертався, був певен, що Дейвід жде його, готуючись до розмови, гарячково продумує варіанти відповідей, а запитань може бути безліч, є чум поцікавитись; це добре, що він зараз б’ється жопою об асфальт, нехай собі, голубок…

Костенко розрахувався з буфетницею (бідолашні, од страху товстіють, хочуть зразу втамувати віковічний голод, наїстися досхочу, бояться, що завтра заберуть місце, закриють бар, заборонять торгівлю, у нас усе може бути); обернувся, побачив Дейвіда, який стрімко й жадібно, як вурка перед допитом, затягувався «Кемелом» без фільтра, підбадьорливо кивнув йому й знову відразу — одсвітом, гуркотом — побачив обличчя генерала Строїлова, коли той поволі, валячись, немов стара сосна, падав на підлогу в передпокої…

Неквапливо сідаючи біля Дейвіда, полковник потер повіки; знову з’явилося обличчя Строїлова — близьке, прекрасне, живе.

Витягши з кишені «вокі-токі», Костенко викликав «дев’ятого»:

— Послухайте, зв’яжіться з нашими, нехай з’ясують, де тіло генерала… І поясніть сину — це треба зробити архітактовно, — що необхідно відвезти померлого в морг… Для розтину… Мене цікавить лобна частина, особливо права скроня… Якщо там набухла гематома від удару, значить, він не помер, а його вбили…

Сховавши «вокі-токі», Костенко подивився нарешті на Дейвіда; той стискував недокурок, мабуть, не відчуваючи болю, хоч тліючий вогник явно припікав шкіру.

— Погасіть, — сказав Костенко. — Пальці болітимуть…

— Що? Ага, спасибі… Ви мене ошелешили, товаришу Костенко… Ця зустріч… Смерть… Я просто в розпачі… Скільки років минуло. Одвик від усього цього…

— Від нашої останньої зустрічі минуло дванадцять днів, містер…

— Ви щось плутаєте… пам’ятаю, коли ми зустрічалися… Це вісімдесят перший рік… Невдовзі після трагедії із Зоєчкою…

— Ви ж тоді заперечували, що знайомі з Федоровою… Чому тепер — «Зоєчка»?

— Вона для всього радянського народу була і залишається «Зоєчкою», її свято зберігають у пам’яті…

— Не блазнюйте… А то зачитаю свідчення, які дав на вас Борис Іванович Буряца… Пригадуєте такого?

— Трохи чув, — відповів Дейвід; в очах його нарешті з’явився жах, що пульсуючи розширив зіниці.

— Ну-ну… Отже, ви мене — відтоді, як нам довелося розмовляти на Петровці, — не бачили?

— Звідки, товаришу Костенко?!

— Подумайте ще раз… Ви могли мене бачити зовсім випадково, хтось сказав на вулиці, ось, мовляв, мусор, який знає про справи «Зоєчки» те, чого не знаємо ми… Такого не могло бути?

— Ви якось дивно ставите запитання…

— Хіба це злочин — побачити людину на вулиці?

— Я багатьох бачив на вулицях! Знаєте Ірочку? З Мосради?

— Не стройте дурня… Мені важко розмовляти з вами, Давидов… Скоїлася біда, розумієте? Вбили ту людину, яку катував Еміль…

— Який Еміль? — Дейвід втяг голову в плечі. — Про що ви?

— Про Хрінкова-Айзенберга… А тепер можете йти у місто… Але майте на увазі: ви більше не потрібні авторові манускрипта про Зою Федорову й структуру нашої мафії… У нього на руках закордонний паспорт… Він від’їжджає… Ясно? Є людське поняття — «не потрібен»… Номер у готелі не потрібен… Костюм… Контракт… Діамантовий кулон не потрібен… А є — вовче… Так от, вовче «не потрібен» означає лише одне: смерть…

— То не випускайте його! — заблагав Дейвід.