Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Його слоноподібна оса мене вкусила, у тебе є протиотрута, віддай мені її! - підказую Маратику замість монстра, не до кінця розуміючи навіщо.

- Наяна вкусила? - якось аж надто переконливо зобразив недовіру заступник, весь час озираючись на мовчазного начальника. - І ти досі жива?

Останнє запитання він поставив із таким щирим здивуванням, що моя параноя ледь не розсипалася на осколки, змінюючись на страх.

- Ну, як бачиш, - розвела руками, або, хоча б спробувала продемонструвати сліди від укусу. - Я поки що жива, і монст... начальник твій плекає надію, що ти віддаси мені протиотруту на честь тієї незабутньої ночі, що ми разом провели.

Ох, я в житті не бачила нічого смішнішого за головнокомандувача, який захлинувся вином. Упевнена, Маратик теж такого не бачив, бо втупився на монстра з відкритим ротом. Монстр мовчки відставив їхнє дивне вино і перевів погляд на свого заступника. Від такого погляду можна було і штанці намочити, але Маратик навіть не сіпнувся, непогана витримка.

- Ну що, Маратик, допоможеш? - користуюся тим, що до мене увага не прикута, наблизилася до столу, потайки вивчаючи карту. - За палкою дружбою?

Я підморгнула сіренькому, який заливається від злості ліловою фарбою, прекрасно знаючи, що нічим хорошим це не закінчиться. На мій подив монстр не виявив власницьких замашок, зі свого місця спостерігаючи за цією сценою.

- Я тобі не друг, жінко, - сяк-так оговтався сіренький, дивлячись на мене з холодом.

- Так, справді, друзі не кличуть на нічні поб…

Договорити я не встигла, бо Маратик різко затиснув мені рукою рот. Прикушую губу, щоб не посміхнутися в руку. Монстр щось прошипів, і Маратик поспішно прибрав від мене руку і відійшов на добрих два кроки. З примруженням дивлюся на головнокомандувача, власник, як я й думала!

- То що, - ласкаво посміхаюся заступнику, повільно наступаючи на нього, - що там із протиотрутою?

Маратик відступає лише на крок, а потім зупиняється, важко дивлячись на мене, немов намагаючись розгадати загадку.

- Віддай їй протиотруту, - скомандував монстр спокійно, а потім додав щось їхньою мовою.

Озирнулася на монстра, той старанно вдивлявся в карту і більше не виявляв ознак зацікавленості в тому, що відбувається. Обертаюся на заступника, коли чую скрип скрині, він дістав із неї невелику пляшечку з чимось жовтим усередині. Підозріло кошуся на неї, бо взагалі сумнівалася в існуванні протиотрути. Маратик не поспішає віддавати мені пляшечку, навпаки нібито дражнить мене, погойдуючи її в руках.

- Ти ж чув, - кваплю його, простягаючи руку за протиотрутою, - віддай мені її.

З погляду Маратика розумію, що він знає, що там не протиотрута, і тому не поспішає її віддавати. Заступник раптом простягає мені пляшечку просто в руку. Чи ні, і він просто вдавав, щоб я повірила, що це справжня протиотрута? У мене скоро нерви здадуть від цих ігор, до такого я не звикла. Оглядаю пляшечку на предмет етикетки, або хоч якогось напису і знаходжу її. Біля кришечки, на вицвілому папері, приклеєному до скла, мовою монстрів було написано одне єдине слово. Зрозуміти, що саме це за слово я так і не змогла, але початок аж надто нагадував символи, що означають "сон", проте самих символів було трохи більше. Чи не снодійне вони намагаються мені підсунути? На отруту не схоже, за бажання мене вже тисячу разів могли вбити й без неї.

Маратик вичікувально дивиться на мене, начебто я маю одразу ж спустошити цю пляшечку, а монстр вдає, що карта набагато цікавіша за те, що відбувається. Що він там таке розглядає, я теж подивитися хочу. Обходжу монстра і стаю з іншого боку, так щоб можна було бачити і його, і Маратика. Монстр і не зсунувся, напевно, справді в карті щось цікаве знайшов. Беру його келих із недопитим вином і одним духом допиваю, щоб спустошити. Ну ось, збулася моя мрія, я спробувала їхнього іноземного алкоголю. Шкода тільки, що смаку його зовсім не відчула, горло досі болить від вогняного повітря. Напевно, має бути смачним і приємним, але не алкогольним, інакше б горло заболіло ще більше. Наливаю в порожній келих зілля з пляшечки й ставлю його просто перед носом монстра.

- Спочатку ти відпий, - вимагаю, спираючись рукою на стіл.

Щось спати хочеться, хоча закономірно, враховуючи, як давно я спала. Монстр повільно повернув голову в мій бік, і я зрозуміла, що в боротьбі поглядами явно програю.

- Маратик, пий! - поспішно виправляюся, трохи рухаючи келих у бік сіренького, при цьому трохи розливаю на карту.

Монстр шипить лайку, і незрозуміло: це через забруднену карту, чи через те, як я заступника його обізвала. Брови самого заступника поповзли догори, і він забрав келих із легкою заминкою.

- Пий, - наказав йому монстр, усе ще свердлячи мене поглядом.

Маратик так і зробив, випив ковток, але якийсь маленький.

- Ще, - вимагаю, нервово стежачи за ним, - випий ще.

- Боїшся, що отруїмо? - з легким знущанням вимовляє він. - По собі судиш?

Не відповідаю, просто мовчки дивлюся, як він випиває ще, але вже більше. Можливо, вміст цієї пляшки не діє на сіреньких або зовсім не шкодить. Маратик презирливо хмикнув і простягнув мені келих, тягнуся через стіл до нього і навіть беру, але в останню мить пальці німіють, і келих падає на стіл. Жовта рідина заливає карту, а я злякано впираюся негнучкими руками в стіл, щоб не впасти. Голова болісно паморочиться і важчає. Чорт! Я ж не пила, не пила цього зілля, то якого...