Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Дивлюся на пляшку на столі й переводжу погляд на келих, вино в ньому набагато прозоріше за те, що я випила з келиха монстра. Коли, коли він встиг? Усе навколо кудись пливе, або це я втрачаю рівновагу і падаю на стіл, а потім з нього прямо в руки монстру. Він підхоплює мене за плечі, не звертаючи уваги на те, що впираюся з останніх сил. Очі раз у раз заплющуються, сил немає, замість того щоб кричати, я ледве бурмочу, губи не слухаються. Холодна долоня накриває мої очі, нібито хоче, щоб я здалася, заспокоїлася.

- Це було так необхідно? - звідкись здалеку чую роздратований голос Маратика.

- Уперта, - відчуваю, як великим пальцем погладжує мою щоку, - надто уперта і вже на межі. Білі дуже крихкі, якщо продовжити, зламаного не полагодиш.

Дивно, я чую, як вони говорять своєю мовою, але розумію, що вони кажуть, немов знаю цю мову.

- Це все моя помилка, Арталсі, мені не варто було, - винувато шипить заступник уже десь поблизу.

- Ти занадто слабкий, Маратсі. У цьому твоя головна проблема, і поки ти не викоріниш цю слабкість, не зможеш виконати свій обов'язок.

Монстр перемістив руку з обличчя на шию і підхопив під коліна. Паніка змушує сіпнутися в останній спробі вирватися і відкрити очі, але він не звертає на це уваги. Мене поклали на ліжко, відчула шкури під собою, у куточку свідомості зародилася паніка. Холодна, вкрита шрамами, долоня знову лягла на обличчя, змушуючи заплющити очі, тим самим переконуючись, що я вже здалася.

- Але все ж, чи не було б простіше, якби ми просто їй сказали, - запропонував заступник рідною для них мовою, але я її, як і раніше, чудово розуміла.

- Ні, - дуже різко шикнув на нього монстр, - ти не уявляєш собі, наскільки все складніше, ніж ти думаєш.

Долоня монстра невагомо пройшлася по моїй щоці, а потім він, ймовірно, відійшов і зашипів їх мовою, й цього разу я не зрозуміла, що саме. Зовсім скоро думки розчинилися і зникли, і свідомість покинула моє тіло.