Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Розділ 24. Складніше, ніж ти думаєш.

Холодно так, що зуб на зуб не потрапляє, стукають одне об одного, намагаючись прикусити язик. Навіть вчепившись у шию Наяни руками й ногами, відчуваю, що зараз звалюся. Шкіра в цієї тварюки гладенька, луската, увесь час із неї сповзаю, а монстрові все по цимбалах, сидить собі ззаду й у вус не дме. Немає в цьому житті справедливості: я вже вкотре мучуся, а він ще жодного разу не отримав по заслугах. Він просто-таки потребує вселенського покарання.

- Прибули, - прогриміло за спиною, а потім монстр зліз.

На відміну від нього, мені знадобився час, для того, щоб відчепитися від шиї оси й розігнути спину. Пекельна звірюка бігла так швидко, що дивитися було страшно, і тепер я ніяково озиралася. Ми вже в таборі, однак, тепер він розбитий в ущелині між горами. Дивно, мені здавалося, що дорогою на повітряному кораблі ми не пролітали таких гір. Намети не всюди поставлені, схоже, табір тут розбили нещодавно, але величезний намет для штабу вже розгорнули, якраз біля нього ми й зупинилися.

Сіренькі забули про свою роботу і зупинилися подивитися на мої страждання, варто було мені розхвилюватися, міркуючи, як злізти з цієї триметрової оси розміром із сарай. Монстр, приєднавшись до табору глядачів, теж вичікувально спостерігав за моїми потугами, поки в мене не здають нерви, і я мовчки тягну до нього руки, щоб зняв. Треба ж, підхопив за талію й опустив на землю, не вимовивши жодного слова, розвернувся і пішов у намет. Якийсь він дуже смирний, щось підозріло. З огидою дивлюся на руку, шкіра навколо місця укусу потемніла, але кінцівка оніміла максимум до ліктя. Тим часом крони дерев потемніли, на землю повільно опускався захід сонця. Ми так швидко приїхали, чи монстр дещо перебільшив, щоб мене налякати? Поки обмірковувала, пропустила той момент, коли Наяна повернулася до мене. Схаменулася, тільки коли її гидкий язик пройшовся по моєму обличчю. Смикнулася назад і практично впала, але тварюка не дала, підтримавши хвостом. Це що, тепер я їй подобаюся? Чи вона вже чекає не дочекається, коли можна буде мене зжерти? Обачливо огинаю її по широкій дузі її, і з почуттям глибокої прірви під ногами, заходжу в намет.

Усередині намет ще більший, ніж здавався зовні, але при цьому в ньому нічого майже немає. Плетене крісло з невеликим столиком, два великі ліжка в ледвізькому стилі - низькі й вкриті ковдрами зі зшитих шкур, кілька важких скринь і дерев'яна ванна в поєднанні з безліччю горщиків, розставлених буквально на кожному кроці. Це скільки ж отрути для сіреньких пропадає! Їхня священна рослина буквально створена, щоб кого-небудь нею труїти. Мій гарячий погляд на їхню священну рослину не залишився непоміченим, Маратик голосно і значуще кашлянув. Поглянула на нього лише мигцем і засмутилася. Він привів себе до ладу, на обличчі не лишилося й сліду від синців та опіків, а волосся мало ще кращий вигляд, ніж раніше. Як так? Чари, чи що? Точно, він же чарівник! Це не чесно! Теж так хочу, махнув рукою, тарабарщину сказав - і красуня: ні синців тобі, ні ран із саднами, я вже не говорю про чисту голову і сухий одяг. І як Маратику не гидко бути настільки жіночним? А то раптом не в однієї мене гарна фантазія і дивні нахили? Серйозно, він заслужив якогось морального садиста, щоб шмагав його батогом і обзивав дівчиськом. Скосила погляд на головнокомандувача і мало не посміхнулася. Монстр байдуже обійшов стіл і зупинився навпроти входу в намет, ліворуч від заступника.

- Яка ж вона страшна, - видав Маратик із кривою посмішкою, упираючись руками в стіл і проводжаючи монстра поглядом. - Навіщо ти її повернув? Ми ж начебто вирішили, що від неї виключно одні проблеми.

О, це в нього ревнощі, чи що? Навіщо він моєю-то мовою мене обговорює, а не їх? Невже моя хвора фантазія вперше не помилилася? Мій смішок пролунав недоречно і злегка здивував сіреньких монстрів.

- Я не повертав, вона сама, - поблажливо вимовив монстр, знімаючи шолом і ставлячи його на стіл поруч із картою.

Ось, а цей із синцем нічого не зробив, он як Маратик втупився на його підборіддя. Чи в нього якісь інші причини? Прикушую і так прикушену губу, щоб не ляпнути нічого і не посміхатися весь час. Треба більше дбати про те, навіщо я тут, а не про амурні справи цієї сірої парочки.

Що за плани й карти в них на столі? Я начебто все вкрала, може не ті? Потрібно прочитати написи, щоб розібратися, але зробити це непомітно буде складно. Здається, я знаю, чим можна відвернути увагу сіреньких.

- Протиотрута, - вимагаю в заступника головнокомандувача, - віддай її мені!

Знаю, що не маю права вимагати, і ці двоє легко мене по стінці розмажуть, але так треба, щоб мій образ недалекої дівчини підтвердити. Щось тут, безумовно, не так, монстр не мав іти на поступки, а тим паче рятувати мене з пожежі. Непідробне здивування в очах Маратика свідчить про те, що ніякої протиотрути в нього немає. Не впевнена, що вона взагалі існує і чи вона потрібна мені. Монстр мене переграв, зіграв на моєму страху, і я сама попросила його привести себе в пастку. Ну, чи не дурепа?! Хочеться з усієї сили тріснути себе по лобі, бо я все ж та сама недалека селючка, раз прийняла його слова про отруту на віру.

- Протиотрута? - повторив за мною Маратик і запитально втупився на свого начальника.

Монстр навіть не думав приховувати своєї зловтіхи, обличчя байдуже, але очі з головою здають. Не знаю, що й робити, кмітливість підводить у найневідповідніший момент. Відчуваю, що на виході з намету на мене чекають солдати, і тепер точно не втекти! Але це не все, мій погляд весь час коситься на карту. Насилу розбираю написи на ній, але і моїх знань вистачає, щоб зрозуміти, вони замишляють фронтальний напад на столицю, з кількох боків, зокрема і з боку Ледвіги. Цього не було на тих планах, що я вже вкрала для штабу. Можливо, мені з самого початку дозволили їх вкрасти й все це не більше, ніж підстава? Так, тихо, Любаво, тихо, не впадай у паніку! Можливо, просто моя параноя розігралася, після всього, що я пережила, дивно, що бабусь із дідусями до ворогів не зарахувала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍