Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

— Сам розбирайся, Конні. Тобі, здається, цими днями все відкрито...

Конрой нахилився до камери свого телефона.

— У Вірека, щоб мені всратися, були свої люди по всіх Агломератах, і вони цілий місяць розпускали серед ковбоїв чутки, що десь запахло експериментальним біософтом. Зрештою його люди зосередились на Фіні, але за тим самим добром стала полювати ще одна команда — «Маас». Вірекові люди відступили й просто за ними спостерігали, а ті стали прибирати людей. От Вірекова команда й узялася за негра, малого Боббі й усіх інших. Виклали мені все чисто, коли я сказав, буцімто зрозумів, що від Руді ти попрямував саме сюди. Побачивши, куди вони прямують, найняв пару силанів, аби їх там поморозити, доки я не знайду того, кого зможу за ними послати...

— Отих обдовбаних? — засміявся Тернер. — Ти облажався, Конні. До професіоналів тобі дороги нема, правда? Хтось допетрав, що ти став грати на два боки й через це померло багато майстрів свого діла. Тому зараз ти наймаєш гівнюків зі смішними зачісками. Всі професіонали вже знають, що за твоєю сракою полює «Хосака», правда, Конні? Всі знають, що ти наробив.

Тернер усміхався. Краєм ока він бачив, що чоловік у смокінгу теж сміється, і в роті у нього багато-багато рівних маленьких зубів, наче зерняток білої кукурудзи...

— Це все та сучка Слайд. А я ж міг її зняти там, на платформі... Вона кудись пробилась і почала розпитувати. Не думаю, що вона поки має якісь зачіпки, але вже роздзвонила про все в певних колах. Коротше, ти зрозумів. Але сраці твоїй це зараз не поможе аж ніяк. Вірекові потрібна мала. Він зняв своїх людей з інших завдань, і тепер я працюю для нього. А грошей там скільки — як у дзайбацу.

Тернер пильно дивився йому в очі й згадував бар готелю в джунглях. Згадував, як пізніше, в Лос-Анджелесі, Конрой підкочував і пояснював підпільну економіку корпоративних переходів...

— Чуєш, Конні, я ж тебе знаю, правда?

— Звісно, любий, — усміхнувся Конрой.

— І пропозицію твою вже знаю. Тобі потрібна мала.

— Правильно.

— І відсоток мій ти знаєш, Конні. Знаєш, що я працюю тільки п'ятдесят на п'ятдесят, так?

— Це серйозна справа, — запевнив Конрой, — і менше я б тобі не пропонував.

Тернер не зводив очей з зображення співрозмовника.

— Ну, — озвався Конрой, досі усміхаючись, — і що ж ти скажеш?

І тут Джеммер простяг руку й висмикнув шнур із розетки.

— Момент, — сказав. — Правильно розрахувати момент завжди найважливіше. — Він кинув шнур додолу. — Якби ти сказав, він би рвонув одразу. А так ми виграємо час. Він спробує знову з тобою зв'язатися, зрозуміти, що сталося.

— Звідки знаєш, що я збирався казати?

— Я бачив різних людей. Надто різних, бляха. Особливо багато було таких, як ти. У тебе ж на обличчі написано, містере, що ти збирався послати його в сраку. — Джеммер поволі випростався у кріслі, кривлячись, коли рухалась замотана барним рушником рука. — Про яку це він Слайд говорив? Вона жокейка?

— Джейлін Слайд. Із Лос-Анджелеса. Вищий клас.

— Вона перехопила Боббі. Отже, збіса близько до твого телефонного дружка.

— Але може про це й не знати.

— Побачимо, що можна зробити. Верни сюди малого.

31.Голоси

— Я краще піду знайду старого Віґа, — сказав Джонс.

Марлі загіпнотизовано спостерігала за маніпуляторами, за їхнім рухом, за тим, як вони пробираються круговертю предметів, котру самі й спричиняють, хапаючи й відкидаючи, і як відкинуте пливе геть, штовхаючи решту й формуючи нові вервечки. Усе змішувалося зі всім — обережно, повільно, вічно.

— Я краще...

— Що?

— Піду знайду старого Віґа. Він може щось учудити, якщо з'являться люди вашого боса. Не хочу, аби він собі нашкодив, ага? — Поводився він нерішуче й трохи засоромлено.

— Добре. Я буду тут. Спостерігатиму.

Вона пригадала Віґові шалені очі, божевілля, що накочувало на нього хвилями, пригадала огидну хитрість у голосі, який чула ще на «Милій Джейн». Чого б Джонсу так перейматися? Потім уявила, як воно — жити в цьому Місці, у мертвих ядрах Тессьє-Ешпулів. Усе людське, все живе, мабуть, видається найвищою цінністю.

— Ідіть, знайдіть його.

Хлопчина нервово засміявся й полетів до отвору, де був прив'язаний канат.

— Я повернуся за вами. Пам'ятаєте, де ми лишили ваш скафандр...

Вежка гойдалася, маніпулятори ходили туди-сюди, закінчуючи нову поему.

Пізніше Марлі так і не мала певності, що голоси були справжніми, але зрештою вирішила, що вони вписувалися в ситуацію, де справжність стає просто ще одним теоретичним поняттям.

Зняла пальто, бо під куполом начебто потеплішало — так ніби невпинний рух мацаків генерував тепло. Повісила пальто і сумочку на стійку за екраном для проповідей. Коробка, мабуть, уже майже готова, хоча вона так швидко рухалася в м'яких лапах, що роздивитись було важко. Раптом вона відокремилась, полетіла, перекидаючись, і Марлі інстинктивно рвонула їй назустріч, схопила й попливла повз миготіння кінцівок зі скарбом у руках. Не встигла загальмувати, вдарилась об дальній край купола, набила синець на плечі й порвала блузку.

Кружляла, оглушена, й колисала в руках коробку, задивляючись крізь квадрат скла на фрагменти брунатних старих мап і тьмяні дзеркальні поверхні. На місце вирізаних картографічних морів було вставлено шаруваті дзеркала, й суша ніби пливла серед брудного срібла... Марлі вчасно озирнулась — якраз коли блискуча кінцівка схопила її за вільний рукав брюссельського шкіряного пальта. Потім маніпулятор з оптичним сенсором і простим гачком на кінці зачепив сумочку, яка елегантно гойдалася за пів метра від неї.

Вона спостерігала, як її власність втягується у невпинний танок кінцівок. За кілька хвилин пальто вилетіло назовні — вже з акуратно повирізаними квадратами й прямокутниками. Марлі засміялась і випустила з рук коробку.

— Давай, продовжуй. Матиму за честь.

Кінцівки закрутились, засяяли, й вона почула дзижчання крихітної пилки.

Матиму за честь, матиму за честь, матиму за честь... Відлуння її голосу від куполу збурило цілий ансамбль тихших, коротших звуків, а за ними, ледь чутно... Голоси...

— Ти тут, правда ж? — гукнула вона, й до стіни звуків додались уривки й відгомони її фрагментованого голосу.

— Так, я тут.

— Віґанові здається, що ти завжди тут був, правда ж?

— Правда, але це не так. Я тут з'явився. Раніше мене