Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

Друга частина Кіберпросторової трилогії детальніше описує дистопічне майбутнє світу та здатність його мешканців пристосовуватися до найнесприятливіших обставин. Найманець, який допомагає провідному вченому перейти до іншої корпорації: галеристка, що шукає автора загадкових витворів мистецтва: юний жокей, чий вихід до кіберпростору ледь не закінчується трагедією — усі вони знаходять зовсім не те, чого очікували, але тим самим несподівано сплітають спільну історію. Тим часом у матриці спонтанно зароджуються сутності богів вуду, що чинять свій вплив на хід подій. Відзначений номінаціями на низку престижних фантастичних премій роман наповну розкриває талант Ґібсона-постмодерніста та здатність письменника звивати щільний, соціально влучний і надзвичайно поетичний текст із новітніх культурних тенденцій та проникливих щоденних спостережень.
Попри актуальність багатьох фантастичних прогнозів Ґібсона, він не намагається передбачати майбутнє, натомість насичує кожен свій твір впізнаваними елементами сучасного технологічного, соціального та культурного контекстів, нагадуючи читачеві; майбутнє вже тут, і ми щомиті його проживаємо.

Вільям Ґібсон

Занулення

Моїй Д.

Quiero hacer contigo

lo que la primavera

hace con los cerezos

Неруда

Хочу робити з тобою те саме,

що весна у вітах черешні

ЗАНУЛЕНИЯ ПРИ ПЕРЕРИВАННІ:

встановити значення лічильника на нуль

у разі запиту на переривання

1. Без осічок

Бони пустили ОЛМ-гончу Тернеровим слідом у Нью-Делі, налаштувавши на феромони й відтінок волосся. Та штука наздогнала його на Чандні-Човк і почвалала до орендованого БМВ крізь ліс засмаглих ніг і велоколісних спиць. Несла йому кілограм твердого гексогену й подрібненого тринітротолуолу.

Він її не помітив. Останнім, що він бачив у Індії, був рожевий тиньковий фасад готелю «Куш-Ойл».

У нього був класний агент, а тому й умови класні. Оскільки умови були класні, до Сінгапура він дістався за годину після вибуху. Ну, принаймні значна його частина. Голландський хірург полюбляв потім жартувати, що Тернер певною мірою так і не вилетів того вечора з міжнародного аеропорту Палам і мусив чекати вранішнього літака у колбах просто в ангарі.

Голландець разом із командою збирав Тернера докупи три місяці. Для нього клонували квадратний метр шкіри, вирощеної на колагені й полісахаридах із акулячих хрящів. Очі й геніталії придбали на відкритому ринку. Очі були зелені.

Ті три місяці він переважно перебував свідомістю в сталому симстим-конструкті, зібраному з ідеалізованих уявлень про хлоп'ячу юність у Новій Англії попереднього століття. Візити Голландця здавалися передсвітанковими снами — кошмарами, що танули разом із темрявою за вікном кімнати на горішньому поверсі. Вночі було чути аромат бузку. Тернер читав Конан Дойла при світлі шістдесятиватної лампи під пергаментним абажуром у вітрильнички. Мастурбував, фантазуючи про дівчат із групи підтримки, оповитий запахами свіжовипраних простирадл. Голландець рішучо заходив крізь дверцята в задній стінці черепа й завалював запитаннями, але вранці мати знов голосно кликала снідати — пластівцями, яєчнею з беконом і солодкою кавою з молоком.

А потім одного ранку він прокинувся в незнайомому ліжку, й Голландець стояв біля вікна, крізь яке проглядала тропічна зелень і било в очі різке сонце.

— Час тобі додому, Тернере. Це все. Ти тепер як новенький.

Він почувався новеньким. Але чи добре? Не знав. Узяв видане Голландцем і вилетів із Сінгапура. Домівкою був наступний аеропортовий «Хаят».

А тоді наступний. І так увесь час.

Він летів без упину. Кредитний чип — чорний дзеркальний прямокутник у золотій рамці — змушував людей за конторками, стійками й прилавками всміхатися і кивати. Двері відчинялися перед ним і зачинялися за його спиною. Шасі відривалися від залізобетону злітних смуг. На столику з'являлися напої й страви.

Аж раптом великий шмат спогадів відшарувався від чистого, ніби емальованого полумиска неба над Хітроу і обвалився просто йому на тім'я. Не спиняючись, він виблював у перший-ліпший блакитний смітник. Коли дійшов до стійки в кінці коридора, поміняв квиток.

Полетів у Мексику.

І прокинувся від гуркотіння залізних відер по кахлях, шурхоту мокрих ганчірок, тепла жінки, яка спала поряд.

Стеля кімнати — мов високе склепіння печери. Усі звуки відлунювали від білого тиньку надзвичайно різко й чітко. Крізь ранішній гомін покоївок у патіо було чути гуркіт хвиль. Бавовняне простирадло, зібгане між пальців, — груботкане, але розім'якле від незліченних прань.

Він згадав світло, що пробивалося крізь затемнену панорамну шуби. Бар в аеропорту Уперто-Ваярти. Від літака довелося двадцять метрів іти пішки, болісно мружачись проти сонця. Згадав кажана на бетонці смуги — розплющеного, мов сухий листок.

Згадав, як їхав автобусом, — дорога звивалася, в салоні смерділо продуктами внутрішнього згорання, лобове скло було обліплене рожево-синіми голографічними образами численних місцевих святих. Гірським краєвидом знехтував — зосередився на рожевій плексигласовій бульці під рукою водія. В бульці танцювали ртутні іскри, вона була трохи більша, ніж бейсбольний м'яч, і правила за руків'я сталевого важеля коробки передач. Усередині плексигласу сидів павук, видутий із прозорого скла, і в його порожнистому черевці переливалася грудка ртуті. Срібні цятки підстрибували й ковзали, коли водій закладав на серпантинах круті повороти, а на прямих відрізках коливалися й дрижали. Неоковирне, незграбно зроблене, лиховісне, те руків'я було для нього ніби особисте запрошення назад до Мексики.

Серед десятка мікрософтів, які дав Голландець, знайшовся один із початковою іспанською, але у Ваярті він заткнув гніздо за вухом заглушкою й заклеїв тілесною мікропорою. У когось із пасажирів позаду грало радіо. Періодично галас місцевих шлягерів переривав голос, що зачитував послідовності з десяти цифр — сьогоднішні виграшні номери державної лотереї.

Жінка поряд із ним ворухнулася уві сні.

Він сперся на лікоть, щоб її роздивитися. Обличчя незнайоме, але не схоже на ті, до яких він уже встиг призвичаїтися за роки готельного життя. Він чекав побачити буденну красу, породження дешевої вибіркової пластичної хірургії й дарвіністської боротьби за виживання в світі моди — щось архетипне, середнє арифметичне медіастандартів краси попередніх сезонів.

Контур щелепи невловно архаїчний, питомо американський, колись типовий для мешканок Середнього Заходу. Низ живота прикритий блакитним простирадлом, косі сонячні промені ковзали поміж віконниць-жалюзі з грубого дерева і вкривали довгі стегна золотими діагоналями. Жінки, з якими він прокидався в готелях тут і там по світі, були мов ті фігурки на капотах тачок самого Господа, їхні обличчя — однакові, самотні, беззахисно голі перед лицем безодні. Але це було інакшим. До нього вже прикипіло якесь значення. Значення — й ім'я.

Він сів і звісив ноги з ліжка. Відчув босими підошвами грубий морський пісок на прохолодних кахлях. Усе злегка відгонило засобами від комах. Голова двигтіла. Геть голий, підвівся. Підійшов до дверей, навмання відчинив перші, за ними — білі кахлі, знову білий тиньк, хромована голівка душового розпилювача на поіржавілій залізній трубі водогону. З обох кранів над мийкою текла однаково тепла, мов кров, вода. Біля пластмасового стаканчика для щіток — старовинний наручний годинник, механічний «Ролекс» на пісочному шкіряному ремінці.

Незасклені вікна ванної кімнати затягнуті дрібною зеленою синтетичною сіткою й закриті віконницями. Тернер визирнув надвір між дерев'яних панелей, зіщулився від чистих палючих променів і розгледів висохлий фонтан у квітчастих кахлях і поіржавілий кузов «Фольксвагена Лупо».

Елісон.