Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

гаванню, на нагрітому сонцем матраці лежала гола дівчина, розпростерши руки, ніби ловлячи останнє проміння вечірнього сонця.

Він відправив у рота олійну скоринку й облизав тонкі губи.

— Зовсім ні. Не ненавиджу. І в думках не було.

— А от і її хлопець, — сказала Теллі, коли на даху з'явилася друга, чоловіча постать. Чорнявий юнак був одягнутий у буденно-дорогий французький спортивний одяг. У них на очах він підійшов до матраса, схилився над дівчиною і торкнувся її.

— Красуня, правда ж, Робертсе?

— Бачив її знімки «до». Це все хірургія, — знизав плечима режисер, не зводячи з хлопця очей.

— Якби ти побачив мої знімки «до», — сказала Теллі, — хтось уже не дорахувався б голови. Але в ній щось є. Хороші кістки... — Вона ковтнула вина. — То це вона і є? Нова Теллі Айшем?

Він знову знизав плечима.

— Тільки глянь на цього засранця. Знаєш, скільки він заробляє? Майже як я! А що він робить? Ах, він охоронець! — Тонкі губи режисера скривилися.

— Він дарує їй щастя, — усміхнулася Теллі. — Вони йдуть комплектом. Це записано в контракті, й ти це знаєш.

— Ненавиджу цього малого чмошника. Він же сам добре знає, що прийшов з вулиці, але йому начхати. Гівна шматок. Знаєш, що він носить у багажі? Кібердеку! Нас учора через неї три години турецькі митники промурижили... — Він похитав головою.

Хлопець устав, розвернувся й підійшов до краю даху. Дівчина сиділа й дивилася на нього, відкидаючи волосся з очей. Хлопець довго стояв і дивився на пінявий слід афінських катерів, але ні Теллі Айшем, ні режисер, ні Енджі не знали, що зараз він бачить сіру хвилю баррітаунських кондо, яка розбивається об темні вежі Проектів.

Дівчина встала, підійшла до краю даху і взяла його за руку.

— Що в нас завтра? — зрештою спитала Теллі.

— Париж, — відповів режисер, беручи з кам'яної балюстради планшет «Ерме» й машинально перебираючи стосик жовтих роздруківок. — Крушхова ця.

— Я її знаю?

— Ні. Це мистецька точка. Їй належить одна з двох наймодніших галерей. Даних небагато, але є одна зачіпка — скандал на самому початку кар'єри.

Теллі Айшем машинально кивала, спостерігаючи, як її учениця обіймає темноволосого хлопця.

36. Вивірковий ліс

У день, коли малому виповнилося сім, Тернер узяв старий вінчестер Руді в нейлоновому чохлі, й вони удвох пішли гуляти старою дорогою, ближче до просіки.

Просіка ця була незвичайною, бо мама водила його туди торік і показувала літак, справжній літак між деревами. Той повільно затягувало глиною й ґрунтом, але все одно можна було залізти в кабіну і вдати, що летиш. «Про нього нікому не можна розказувати, — говорила мама, — нікому, крім татка». Якщо покласти руку на його пластикову оббивку, вона поступово змінить колір, і на місці руки лишиться світлий відбиток.

Але коли мама розказувала про літак, із нею робилося щось дивне, вона тоді плакала й хотіла говорити про його дядька Руді, якого він сам не пам'ятав. Розповідей про дядька Руді й деяких таткових жартів він не розумів. Якось він запитав у татка, звідки в того руде волосся, а татко засміявся і відповів, що від Голландця. Мама тоді кинула в татка подушкою, й він так і не дізнався, хто такий Голландець.

На просіці татко вчив його стріляти по стовбурах сосон. Коли малий стомлювався, вони лягали горілиць і спостерігали за білками.

— Я пообіцяв Саллі, що ми нікого не вбиватимемо, — казав татко й пояснював правила полювання на білок. Хлопчик слухав, але думками все одно був коло літака. Було спекотно, десь неподалік дзижчали бджоли й хлюпала об камінь вода. Коли мама плакала, вона казала, що Руді був хорошим і врятував її, раз від молодечих дурощів, а вдруге — від справжнього поганця...

— Це правда? — питав він, коли татко закінчував розказувати про білок. — Вони справді такі дурні, що завжди вертаються знову і знову і лізуть під кулі?

— Ага, — сміючись, відповідав Тернер. — Справді. Ну, майже завжди...

Друга частина Кіберпросторової трилогії. Три не позір не пов’язані історії збігаються в несподіваному фіналі. Корпоративний найманець допомагає відомому вченому змінити місце роботи, мистецтвознавиця-галеристка шукає автора таємничим артефактів, стилізованих під роботи давно померлого художника, юний кіборжокей робить перші крони в матриці й зустрічає тих, кого там бути не може, - і ось це за кілька років після подій, описаних у «Нейроманті»