Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

На ній були подерті шорти хакі й одна з його білих футболок. Ноги дуже засмаглі. Механічний «Ролекс» у тьмяному сталевому корпусі — щільно притиснутий шкіряним ремінцем до лівого зап'ястя. Вони вийшли прогулятися вздовж моря, туди, де пляж завертав до Барра-де-Навідад, і брели вузькою смужкою вологого піску вздовж лінії прибою.

У них уже була спільна історія. Він пригадував, як вона обома руками тримала велике глиняне горня перекипілої кави на містечковому меркадо. Сам він вимочував тортильєю залишки яєчні й сальси з тріснутої білої тарілки й спостерігав за кружлянням мух навколо смужок світла, що пробивалося між пальмовим дахом і загорожею з гофросталі. Вона щось розповідала про роботу в лос-анджелеській юридичній фірмі й самотнє життя в плавучих понтонних нетрях неподалік Редондо. Він сказав їй, що працює з кадрами. Чи працював, не важить. «Може, час шукати собі щось інше».

Але в тому, що їх пов'язувало, розмови грали другорядну роль, а тепер у небі над головами фрегат боровся з бризом, що зрештою зніс його вбік, завалив на крило й відніс геть. Думка про вільний політ того птаха, про бездумну відданість вітрові в обох відлунила дрожем. Вона стиснула його долоню.

Хтось у синьому наближався пляжем їм назустріч — офіцер військової поліції прямував у місто. Його начищені до блиску черевики здавалися неправдоподібно чорними на тлі світлого піску. Коли він проходив повз, Тернер помітив безвиразне обличчя, напівсховане за дзеркальними окулярами, і лазерний карабін «Штайнер Оптик» із прицілом «ФН Ерсталь». Синій мундир ідеально чистий, стрілки на штанях — мов леза.

Тернер і сам більшу частину дорослого життя пробув солдатом, хіба без мундира. Він був найманцем і працював на великі корпорації, що воювали між собою за вплив на економіки держав чи навіть цілих регіонів. Фахівцем із вилучення надцінних кадрів — керівників і науковців. Транснаціональні контори, що наймали Тернера, в житті не визнали б існування таких, як він...

— Ти вчора ввечері майже пляшку еррадури всмоктав.

Тернер кивнув. Долоня в його долоні була тепла й суха. Він спостерігав, як пальці її ніг розчепірюються з кожним кроком по вогкому піску. Рожевий лак на нігтях подерся й потріскався.

Важкі хвилі накочувались одна за одною — безпінні, прозорі, мов зелене скло.

На її засмаглій шкірі блищали бісеринки бризок.

Із першого дня разом їхнє життя увійшло в простий ритм. Вони снідали на меркадо — в ятці з бетонним прилавком, до мармурового блиску затертим тисячами рук. Увесь ранок плавали, доки сонце не заганяло у прохолодний затінок готелю, там кохалися під повільне обертання дерев'яних вентиляторних лопатей, а тоді засинали. По обіді досліджували лабіринти вузьких вуличок за Авенідою чи вибиралися на пагорби над містом. Вечеряли в прибережних ресторанах і випивали в білих готельних патіо. Місячне сяйво звивалося в окрайцях хвиль.

І помалу, без слів, вона навчила його інакшої пристрасті. Він звик, щоби його обслуговували, щоби його потреби анонімно вдовольняли вправні фахівчині, а тепер сам стояв навколішки на кахлях у білій печері. Опустивши голову, лизав її, тихоокеанську сіль, змішану з її вогкістю, щоками відчував прохолоду її стегон. Долонями обережно брав її знизу, підносив, мов чашу з причастям, щільно притискався губами, язиком шукав місце, точку, частоту, яка виведе її до мети. А тоді, щасливо усміхнений, підводився, входив — і сам доходив кінця.

Бувало, що опісля він говорив, пускався колами безладних розповідей, аж доки голос не губився у шумі хвиль. Вона майже нічого не казала (але він навчився цінувати крихти почутих слів) і повсякчас обіймала його. І слухала.

Минув тиждень, тоді наступний. Ранок останнього спільного дня зустрів його в тій самій прохолодній кімнаті, поряд із нею. За сніданком йому здалося, що в її поведінці з'явилося щось нове. Напруга.

Вони засмагали, плавали, й у знайомому ліжку він забув про примарну тінь тривоги.

Під вечір вона запропонувала прогулятися пляжем до Барре — туди ж, куди вони ходили першого спільного ранку.

Тернер витягнув заглушку з гнізда за вухом і вставив мікрософт. Іспанська граматика вбудувалася в його мислення скляною вежею, чия невидима брама відкривалася в теперішнє і майбутнє, в кондисьйональ і претеріте перфекто. Лишивши її в кімнаті саму, він вийшов на Авеніду, перетнув дорогу й зазирнув на ринок. Купив плетений кошик, кілька банок пива, сендвічі, фрукти. Дорогою назад вибрав собі на вуличній ятці нові темні окуляри.

Шкіра засмагла рівномірно й дотемна. Зник кутастий візерунок рубців, що лишився після Голландцевих пересадок, і завдяки їй він навчився сприймати своє тіло як ціле. Коли ранками зустрічався поглядом із зеленими очима у дзеркалі на стіні ванної, це були його очі, а Голландець більше не псував снів дурними жартами й сухим кашлем. Хоча ледве знайома Індія ще уламчасто снилася — Чандні-Човк, запах пилу й гарячих коржів...

На чверті дороги до місця, де пляж завертав, були руїни готелю. Гуркіт води тут посилювався луною — кожна хвиля мов вибух.

Вона чомусь узяла його за руку й потягла туди. В кутиках очей — та сама напруга. Мартини розлетілися навсібіч, коли обоє, тримаючись за руки, підійшли заглянути в напівморок за порожніми проваллями дверей. Піщані підвалини розмило, фасад просів, стіни посипалися, й перекриття всіх трьох поверхів, прикрашені кожне своїм особливим кольоровим кахляним візерунком, висіли на поіржавілих арматурних сухожиллях.

«ГОТЕЛЬ ПЛАЯ ДЕЛЬ М» було викладено на одній із бетонних арок мушляними по-дитячому заокругленими літерами.

— Мар, — завершив уголос Тернер, хоча вже витягнув мікрософт.

— От і все, — промовила вона, ступаючи в тінь крізь арку.

— Що — все? — Тернер зайшов за нею, плетений кошик шурхотів об стегно. Пісок тут був прохолодний, сухий, легко просипався між пальців ніг.

— Кінець йому. Нема більше цього місця. Ні часу тут, ні майбутнього.

Він якийсь час дивився на неї, тоді перевів погляд на поіржавілу раму пружинного ліжка в кутку, де сходилися дві напівобвалені стіни.

— Насцяно тут, — сказав. — Ходім плавати.

Дрож змило морською водою, та відчуття відчуженості лишалося. Вони сиділи на ковдрі з Тернерового номера й мовчки їли. Тінь від руїни видовжувалася. Вітер тріпав її підсвічене сонцем волосся.

— Про коней згадую, коли на тебе дивлюся, — зрештою промовив він.

— Не дивно, — відповіла вона, ніби смертельно втомлена, — коні тільки тридцять років як вимерли.

— Та ні, я про волосся. Волосся на шиях, коли вони бігли.

— Гриви, — сказала вона, і в очах її виступили