Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

сльози. — Бляха! — Її плечі затрусилися. Вона глибоко вдихнула. Жбурнула порожню бляшанку від «Карта Бланки» в пісок. — Оце все, і я, яка різниця? — Її руки знов обіймали його. — Ох, Тернере. Ще хоч раз.

І коли вона опускалась на ковдру, тягнучи його за собою долу, він щось помітив, якесь судно вдалині, крихітну риску на видноколі, де вода зустрічалася з небом.

Коли сів і заходився натягати обрізані джинси, побачив, що то катер. Він був уже близько, і білий борт граційно випинався понад вершечками хвиль. Понад морською глибиною. Берег тут, певно, спадає стрімко, майже вертикально, судячи з висоти хвиль. Мабуть, тому й вервечка готелів урвалася там, де пляж вужчає, а руїна ця не витримала, була заблизько. Хвилі злизали фундамент.

— Дай сюди кошика.

Вона застібалася. Це він купив ту сорочку для неї в якійсь зі зморених крамничок на Авеніді. Ядучо-синя мексиканська бавовна, пошито так собі. Одяг із тутешніх крамниць тримався купи хіба кілька днів.

— Кажу, дай кошика.

Вона послухалась. Він попорпався серед залишків їжі, знайшов бінокль під пакетом із порізаними ананасами в лаймовому соку з каєннським перцем. Компактний, тактичний, 6x30. Клацнув захисними кришками об'єктивів і пом'якшених гумовими накладками окулярів, роздивився видовжений курсив логотипа «Хосаки». З-за корми вийшов жовтий надувний човен і попрямував до берега.

— Тернере, я...

— Уставай.

Зібгав ковдру разом із її рушником і кинув у кошик. Тоді витяг останню теплувату бляшанку «Карта Бланки» й поклав поряд із біноклем. Підвівся, швидко поставив її на ноги, тицьнув кошика в руки.

— Може, я помиляюся. Якщо так — тікай звідси. Біжи до отієї купки пальм, — показав, — у готель не вертайся. Сідай в автобус до Мансанійо чи Ваярти. Їдь додому...

Уже було чути гурчання мотора.

Він помітив, як на очах її виступили сльози, та ні звуку не почув, коли вона розвернулася й побігла вгору повз руїну готелю з кошиком у руках, шпортаючись на нерівному піску. Не озираючись.

Розвернувся обличчям до катера. Надувний човен підскакував на прибережних хвилях. Катер звався «Цусіма», і востаннє Тернер бачив його в Хіросімській затоці. З борту цього катера він роздивлявся червоні ворота Іцукусіми.

У човні був Конрой — це він і без бінокля знав. Номер один серед ніндзя «Хосаки». Тернер сів на майже вистиглий пісок, схрестив ноги й відкоркував свою останню бляшанку мексиканського пива.

Тернер стояв на палубі «Цусіми», спирався на тиковий поручень уздовж борту й дивився на вервечку білих готелів, що лишилися на узбережжі. Над містечком поза готелями в небі висіло три голограми — «Банамекс», «Аеронавес» і шестиметрова Пресвята Діва місцевого собору.

Поряд стояв Конрой.

— Роботка ні сіло ні впало, ти ж знаєш, як воно буває, — заговорив він безвиразно, без логічних наголосів, ніби вдавав дешевий голосовий чип. Обличчя широке й мертвотно бліде. Навколо очей темні кола, повіки важкі, широке чоло відкрите, густе напергідролене волосся зализане назад. Чорне поло, чорні брюки на щодень. — Ходім, — додав, розвертаючись. Тернер пішов услід, трохи пригнувшись у низьких дверях. Ілюмінатори затягнуті білими фіранками, всюди світлі соснові панелі, ані подряпини — потокійськи аскетичний корпоративний шик.

Конрой усівся на низькому прямокутному футоні з аспидно-сірої ультразамші. Тернер лишився стояти, вільно опустивши руки. Конрой узяв із низенького емальованого столика, що розділяв їх, сріблястий рифлений інгалятор.

— Холіномодулятора?

— Ні.

Устромив інгалятор у ніздрю, шморгнув, тоді поклав на столик і спитав:

— А суші? Ми тут пару червоних окунів вивудили десь годину тому.

Тернер стояв на місці й не зводив із Конроя очей.

— Крістофер Мітчелл, — сказав той. — «Маас Біолабс». Головний їхній по гібридомах. Переходить до «Хосаки».

— Уперше чую.

— Не заливай. Може, вип'ємо?

Тернер похитав головою.

— Кремній уже нікому не треба, Тернере. Мітчелл зумів створити робочі біочипи, й тепер усі патенти в «Маас». Про це ти в курсі. Він спец із моноклональних утворень. Хоче піти. Ми з тобою, Тернере, йому допоможемо.

— Та я ніби на пенсії, Конрою. Мені й там на березі непогано було.

— Команда психодіагностів із Токіо це підтвердила. Ми ж тебе не вперше у вільному польоті перевіряємо, правда? Вона польова діагностка, на зарплаті у «Хосаки».

Тернер відчув тик у стегні.

— Нам кажуть, ти готовий. Після Нью-Делі вони трохи нервували, тому треба було пересвідчитись. Бонусом трішки терапії. Нікому не завадить, еге ж?

2. Марлі

Одягла все найліпше на співбесіду, та в Брюсселі дощило, а на таксі не було грошей. Від станції «Євротрансу» довелося йти пішки.

У кишені свого вихідного жакета — від Саллі Стенлі, хоч і з торішньої колекції — в побілілому від напруги кулаку стискала вже непотрібний зім'ятий телефакс. Адресу вивчила напам'ять, та викинути не було сил — як не було сил вирватися з заціпеніння, що прикувало її тепер до вітрини крамниці дорогого чоловічого вбрання й змушувало бездумно переводити погляд зі стриманих фланелевих костюмних сорочок за склом на відображення своїх темних очей.

Яка там робота з такими очима, куди там. На вогке від дощу волосся, що його варто було все-таки дозволити Андреа підрізати, ніхто й не гляне. Біль і байдужість у цих очах помітив би перший-ліпший — і вже точно таких штук не приховати від гера Йозефа Вірека, найменш імовірного з потенційних роботодавців.

Коли надійшов той телефакс, вона вирішила вважати його жорстоким жартом, спробою вкотре подокучати. Цього останнім часом не бракувало — дякувати пресі, її смикали так часто, що Андреа налаштувала на домашньому телефоні програму, яка фільтрувала всі виклики з номерів, відсутніх у телефонній книзі. Але саме тому, наполягала, вони й надіслали телефакс. Бо як іще до неї достукатись?

Та Марлі тільки хитала головою й загорталась у старий махровий халат подруги. Нащо Віреку, казково заможному колекціонеру й філантропу, наймати скандальну колишню кураторку крихітної паризької галереї?

Тоді наставала черга Андреа хитати головою — вона втомилася від цієї нової, скандально відомої Марлі Крушхової, яка днями сиділа вдома й навіть вдягнутися іноді забувала. Спроба продати в Парижі одненьку підробку — не така вже й нечувана дикість, як собі уявляє Марлі, казала вона. Якби преса не так істерично прагнула виставити того бридкого Ґнасса дурнем — а він точно дурень, — історія й до новин не потрапила б. Його багатства й нестерпності вистачило, щоби про скандал навколо нього говорили цілі вихідні.

— Якби ти була не