Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

мааси й цілий світ вважають винахідником нових біочипових процесів, згодовують ідеї, які він використовує для своїх проривних відкриттів. Я додав вас до сплетіння міріадів чинників, і все склалося якнайкраще. Не розуміючи, що вони коять, мааси здали розташування концептуального джерела. І ви його знайшли. Скоро туди прибуде Пако...

— Ви казали, що не стежитимете. Я знала, що ви брешете...

— А тепер, Марлі, гадаю, я нарешті звільнюся. Звільнюся від чотирьох сотень кілограмів бунтівних клітин, які тримають у контейнерах із хірургічної сталі в стокгольмському промисловому парку. Звільнюся, щоби зрештою заселити будь-скільки справжніх тіл, Марлі. Навіки.

— От гівно, — озвався Джонс, — цей такий самий бахнутий, як Віґ. Про що він?

— Про свій стрибок, — відповіла вона, згадуючи розмову з Андреа і запах грильованих креветок на захаращеній малій кухні. — Про наступний етап його еволюції.

— Ви його розумієте?

— Ні, — похитала головою Марлі. — Але я знаю, що все буде погано, дуже погано...

— Переконайте мешканців ядер прийняти Пако з командою, Марлі. Я придбав ці ядра у пакистанського агента за годину до вашого вильоту з Орлі. Дуже, дуже вигідно, Марлі. Мої інтереси, як завжди, представлятиме Пако.

А потім екран погас.

— А тепер скажіть, — сказав Джонс, огинаючи складений маніпулятор і беручи її за руку, — що в цьому такого поганого? Це все тепер належить йому, а ви, як він сказав, своє зробили... Не знаю, нащо йому старий Віґ, який може хіба слухати голоси, але йому вже не так і довго лишилося. А я як прилетів, так і полечу...

— Ви не розумієте, — відповіла вона. — І не зрозумієте. Він щось знайшов, знайшов те, що шукав роками. Але він не може хотіти чогось хорошого. Ні для кого... Я його бачила, я це відчувала...

Сталева рука, за яку вона трималась, задрижала й почала рухатися. Ціла башточка закрутился, й під нею глухо задзижчали сервоприводи.

30. Найманець

Тернер вирячився на Конроєве обличчя на екрані офісного телефона.

— Давай, — сказав до Енджі, — ходи з нею.

Висока чорна дівчина з резисторами у волоссі ступила наперед і м'яко обійняла Мітчеллову доньку за плечі, прожебонівши щось тією-таки клацальною креольською говіркою. Малий у футболці досі витріщався на неї з відвислою щелепою.

— Давай, Боббі, — сказала чорна.

Тернер глянув на інший край столу, де сидів чоловік із пораненою рукою в пом'ятому смокінгу й метелику, прикрашеному тонкими шкіряними завитками. Джеммер, власник клубу, — здогадався він. Руку чоловік тримав на коліні, на барному рушнику в синю смужку. У нього було довговиде обличчя, борода, яку треба було регулярно голити, й важкі вузькі очі непробивного професіонала. Коли їхні погляди зустрілися, Тернер зрозумів, що чоловік сидить поза зоною охоплення телефонної камери: його крісло на коліщатках упиралося в кут.

Малий у футболці, Боббі, поплентався за Енджі й чорношкірою — досі з роззявленим ротом.

— Ти міг уберегти нас обох від цього шарварку, Тернере, — сказав Конрой. — Міг подзвонити мені. Або своєму агентові в Женеву.

— А в «Хосаку», — спитав Тернер, — у «Хосаку» я міг подзвонити?

Конрой повільно похитав головою.

— На кого ж ти працюєш, Конрою? Тут ти вів подвійну гру, правда?

— Але не проти тебе, Тернере. Якби все пішло так, як я планував, ти вже був би в Боготі з Мітчеллом. Рейкотрон не міг стріляти, доки не підніметься літак, а якби ми все правильно зробили, в «Хосаці» зрозуміли б, що «Маас» висадив весь сектор, аби спинити Мітчелла. Але Мітчелл не прилетів, правда ж, Тернере?

— Навіть не збирався.

— Ага, — кивнув Конрой. — Охорона меси засікла, як вилітала дівчинка. Це ж вона, Мітчеллова донька, правда?

Тернер мовчав.

— Ну звісно, так і є...

— Я вбив Лінча, — повідомив Тернер, аби не говорити про Енджі. — Але перед самим вибухом Веббер сказала, що на тебе працювала вона.

— Вони обоє працювали, але не знали одне про одного, — знизав плечима Конрой.

— Нащо?

Конрой усміхнувся.

— Та тобі ж було б нудно, якби їх там не було, правда? Бо ти знаєш мій стиль, і якби я не грав усіма фішками зразу, ти почав би дивуватися. Я знав, що ти ніколи не продасися. Містер Миттєво Вірний, так? Містер Бусідо. Ти був рентабельним, Тернере. «Хосака» про це знала. Тому вони наполягли, аби я тебе залучив...

— Ти не відповів на моє перше питання, Конрою. На кого ти ще працював?

— На такого собі Вірека. Мішок грошей. Так, саме той. Він роками намагався купити Мітчелла. І маасів теж намагався купити. Марно. Вони так розбагатіли, що йому вже було зась. Мітчеллові зробили постійно відкриту пропозицію. Таємну. Коли «Хосака» отримала від нього новини й залучила мене, я вирішив її перевірити. Суто з цікавості. Але перш ніж перевірив, на мене вийшли Вірекові люди. А далі все було легко, Тернере, повір.

— Вірю.

— Але Мітчелл розвів нас усіх, Тернере, правда ж? Як кошенят.

— І тому вони його вбили.

— Вірекові кроти в месі кажуть, що він сам себе вбив. Щойно побачив, як відлітає його мала в тому літачку. Перерізав собі горло скальпелем.

— Багато трупів, Конрою. Окі мертвий, японець, котрий кермував твоїм коптером, теж.

— Я так і зрозумів, коли вони не вернулися, — знизав плечима Конрой.

— Вони намагалися нас убити.

— Та ні, вони просто хотіли поговорити... Взагалі ми тоді про дівчинку ще й не знали. Ми просто знали, що ти пропав, а триклятий літак не сів у Боготі. Про дівчинку ми почали думати, лише коли прогулялися фермою твого брата й знайшли літак. Брат нічого не розказав Окі. Розізлився, бо Окі йому собак спалив. Окі сказав, схоже, ніби там жила ще й жінка, але її не знайшли...

— Що з Руді?

Конроєве обличчя на мить застигло.

— Окі про все довідався з моніторів. Так ми взнали й про дівчинку.

У Тернера боліла спина. Ремені перетискали груди. Я нічого не відчуваю, подумав він, зовсім нічого не відчуваю...

— Одне запитання, Тернере. Ну, взагалі-то кілька, але головне одне. Що ти, бляха, тут робиш?

— Чув, що це крутий клуб, Конрою. Прийшов перевірити.

— Ага. Ексклюзивний, бляха. Такий ексклюзивний, що тобі треба було вирубити двох моїх охоронців, аби зайти. Вони знали, що ти прийдеш,