Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Нарешті приходить смс від Евана, що він тут. Швидко видаляю його. В будівлі різко зникає світло. Той самий хід як і тоді, коли на мене напали. Завмираю. Кажу тиші в телефоні, що здається не замкнула вхідні двері. Прямую до них. Не встигаю навіть дійти як на порозі тінь з'являється. Я б впізнала Еріка. Статуру виродка на все життя запам'ятала. Але це не він. Цей вищий, ширший, у чорній масці. 

— Не бійся, — звертається до мене.

Ховаю телефон в задню кишеню. Задкую. В темряві видно лише обриси його тіла. 

— Хто ти? — видихаю. Доводиться грати у страх, бо насправді я розчарована. Тут повинен бути Ерік! 

— Ходімо зі мною, Ліліт, і не постраждаєш.

— Не зрозуміла? — фиркаю.

Відходжу до дивана. 

— Не пручайся. — наказує чоловік у масці.

— Що вам потрібно? — граю в істеричку. Лайно якесь! Де Доран?!

— Ти. Одна ніч й все закінчиться.

— Яка ще одна ніч? — вибухаю. За диван заходжу. — Ти хто такий? — кричу.

Помічаю за ним ще постать, на порозі тінню виростає. 

— Просто схопи її, — сичить знайомий голос. Ерік Доран таки тут. Не показується, боїться. Що ж, виманю. Нехай сам мене схопить! 

Підплигую від удаваного жаху. Біжу до кухні, хапаю чашку та жбурляю у людину в масці. Мені шалено щастить, бо вона прилітає йому прямо в обличчя. На секунду навіть завмираю шокована, що все так ладно. Найманець Еріка осідає на підлогу. Той на порозі сичить.

— Все самому, — гарчить, проходить у квартиру та замикає двері. 

Кидаюся до дивана.

— Ти хто? — волаю. 

— Ліліт, Ліліт, Ліліт, — повторює моє ім'я. — Нещасна зґвалтована жертва…

Змушую себе налякано заклякнути на місці.

— Ерік Доран? — шепочу.

— Він самий.

— Що тобі потрібно? — скрикую істерично.

— Ти. Лише ти. 

— Що? Я цього разу в поліцію….

— Камери не пишуть, дівко. Світла немає. Ти сама. Немає більше Деймона який захистить.

Стихаю. Удаю, що він правий. Притуляюся до скла намагаючись всім тілом показати жах. Доран наступає. Зупиняється неподалік від мене й оглядає з ніг до голови.

— Хочеш звільнити коханого? 

— Я не вірю ґвалтівниками… — бурмочу.

— Зізнайся, — солодко співає, — ти отримала тоді задоволення.

— Ні, — схлипую, — ти зґвалтував, ти ще й гроші на спину кинув, ти… — задихаюся від болю. Крику. Паніки. Весь концерт для виродка. Ніколи не зізнаюся собі, що він таки ранив, завдав шкоди. 

— Я взяв тебе як дорослий чоловік, а не щеня Поузі. 

— Ми не спали з ним…

— Але він спав не з тими, з ким можна. Це була помста, Ліліт. Ти знаєш. 

— Я тут до чого? 

— Розмінна монета. Втім, ваша помста була страшною. Я досі розсерджений, проте, — робить паузу, — готовий пробачити усе. Ходімо зі мною на цю ніч. Одна ніч з одним чоловіком і я звільню Поузі. 

— Що? — схлипую, руками себе обіймаю.

— Звільню Поузі за ніч з моїм другом. Він бажає тебе скуштувати.

— Тобто зґвалтувати? — голос зривається. Хриплий. — Як ти? 

— Ні. Я тебе взяв проти волі. А до нього ти підеш, якщо бажаєш звільнити свого Деймона раніше. — гарчить. Здається Еріку починає набридати розмовляти зі мною. 

— Але як? — затинаюся.

— Я можу забрати заяву. Можу змінити рішення судді. Можу звільнити Деймона, — звабливо співає. — Нумо, погоджуйся, Ліліт. Одна ніч і твій коханий вже завтра буде поруч з тобою.

Удаю, що думаю. Він не може звільнити Деймона. Це брехня, проте, дуже солодка. 

— Одна ніч? — уточнюю. 

— Просто з красивим чоловіком. Ти ж на все підеш заради коханого? Він пробачить твій вчинок, впевнений. 

Доран встає за два кроки від мене. Приділяю особливу увагу емоціям на обличчі. Темрява приховує частину, та варто бути обережною. 

— Я не можу… Ти…після твого зґвалтування я не витримую дотики чоловіків.

— Зламав тебе? — Доран тягнеться рукою до щоки. — Я? — смикаюся від нього.

Не встигаю. Хапає за волосся, на себе тягне, удвох на диван падаємо. Ерік миттю змінює наші положення, сідає зверху. Рана у правому боці вибухає вогнем. Кричу. Він схиляється до вуха тягнучись водночас до пояса джинсів.

— Зараз ти звикнеш знову.

От тепер справжній страх хапає лещатами за горлянку. Крик стихає, починається боротьба. Ерік лізе всюди, я відштовхую. Він лається, я намагаюся встати. Чоловік затуляє рота долонею. В наступну мить чую як з петель злітають вхідні двері у квартиру. Еван кричить моє ім'я. Вони з Коліном тут. Хапають Еріка під пахви, відтягують від мене. Еван б'є Дорана, той падає на коліна. Вейн викликає поліцію.  Удвох вони скручують його. 

— На підлозі ще, помічник його чи хто… — ледь вдається вимовити.

— Ти як? — Флінн на мене поглядає,  ще раз б'є Дорана в обличчя, той осідає на сідниці. 

— Нормально. — швидко дихаю.

— Виродок! — свариться Вейн.

Присідає переді мною на коліна. Обережно торкається щоки й губи, — вона чомусь у крові, навіть не знаю як так вийшло, — витирає кров.

— Все нормально, — шепочу. Тіло струшує.

Ні Еван, ні Колін не вірять мені. 

— Готуйся, Ерік, — з насолодою, крижаним тоном, звертається до чоловіка Флінн. — Тепер тобі не виправдати себе.

Доран всміхається. Кров на зубах та губах. 

— Тоді не витягнете Деймона. Хочете звільнити друга? Грайте за моїми правилами.

Флінн фиркає. Тримаючи того за комір, схиляється до обличчя:

— Грай ти за нашими. Вони змінилися тільки що.