Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Талий сніг стікав нерівним асфальтом, знаходячи собі шляхи в жолобках на узбіччі. Кіра, як зачарована, дивилася на тонкі струмки води і літала десь у своїх думках, так глибоко, що майже не слухала тихий монолог Андрія, що стояв, притулившись до її спини, і розповідав щось про свій новий проект.

Весна потихеньку вступала у свої права, температура повітря вже не опускалася нижче нуля, лагідне сонечко, наче граючи, то виглядало з-за хмар, то знову ховалося. Зазвичай у такий час, коли природа прокидається від довгого зимового сну, Кіра, як, втім, і всі люди, відчувала надзвичайний внутрішній підйом, чарівно приємний, схожий на безпричинне спокійне щастя. Або ніжну закоханість. Але зараз, стоячи в обіймах свого хлопця, вона зовсім не відчувала тепла.

Загалом нічого не відчувала. Окрім хіба майже невловимої досади - їй хотілося бути не тут. З більшою насолодою вона зараз сиділа б вдома біля вікна з чашкою м'ятного чаю, закутавшись у плед, і читала б книгу. Або навіть писала курсову, тема їй дісталася цікава – цінність страху.

Крім очевидних фактів, про те, що страх - це механізм, який захищає людину від небезпеки, їй захотілося розкрити інші грані цього цікавого явища. Почала копати все глибше і глибше, все далі поринаючи на глибину практичної психології, і дійшла цікавих висновків.

Страх – це не завжди погані, болючі відчуття, як ми звикли думати.

Більшість людей будує своє життя так, щоб ніколи не стикатися зі страхом. В усьому винен травматичний досвід минулого. Так влаштована наша психіка - вона завжди дуже ретельно записує погані, болючі спогади. А все для того, щоб ми в майбутньому зробили все можливе, щоби не повторити цей досвід. Це все про збереження життя, адже головна генетична програма мозку – вижити.

Отак ми й живемо, боючись зазирнути за завісу страху. Боючись страху навіть більше, ніж можливих наслідків. Ми втрачаємо можливості, заплющуємо очі на те, що прямо за страхом на нас чекає щось дуже важливе. Найнеобхідніше. Найцінніше. Ми заплющуємо очі на те, що, долаючи страх, ми отримуємо величезну кількість енергії. Варто зробити лише крок, глянути в обличчя своєму страху, і за спиною виростають крила. Страх переростає у шалений драйв, азарт, відчуття всемогутності.

Загалом страх приховує від нас те, що нам насправді потрібно. І дивно, але підсвідомо ми це відчуваємо. Ми відчуваємо, що страх таїть у собі щось дуже важливе та цікаве для нас.

Тобто страх має зворотний бік. І зворотний бік страху - це бажання. Підсвідомо ми хочемо, щоб сталося те, чого ми боїмося. Підсвідомо ми притягуємо себе те, чого боїмося, саме своїм власним бажанням прожити цей досвід.

Кіра спробувала проаналізувати свій найсильніший страх. Чого вона боялася? - бути слабкою? Але що виходить, дозволь вона собі бути слабкою і вразливою, переступи через цей страх, що вона отримала б? - Напевно, розслабившись, вона б шукала захист ззовні. Напевно, дозволивши собі бути слабкою і беззахисною, тендітною дівчиною, вона захотіла б швидше вийти заміж, щоб отримати безпеку в лиці свого чоловіка. Так, напевно, так і було б.

Вона б танцювала на великій сцені красиві бальні партії, зривала б оплески, купалася б у квітах та компліментах. Вона була б лагідною і ніжною, прекрасною, найбільш підходящою партією для Андрія. Мабуть, уже була б одружена з ним. Але хіба це її бажання?

Кіра зітхнула і вперто підібгала губи. Ні, подібне життя її не приваблювало. Напевно, вона неправильно інтерпретувала отриману інформацію, або вибрала неправильний страх. Потрібно продовжити дослідження та докопатися до істини, зрозуміти, як усе це працює.

- Кіро! - пролунав скривджений голос Андрія просто над вухом. - Ти мене не слухаєш.

- Я слухаю. - заперечила Кіра, розуміючи, що справді не чула жодного слова з його монологу.

- Я спитав, ще хвилину тому, чи полетиш ти зі мною до Греції? - Андрій розвернув дівчину до себе обличчям, заглядаючи їй у вічі в очікуванні відповіді.

- М-м-м, я й справді, напевно, задумалася. – зізналася Кіра і потерла лоба. - В Грецію? Навіщо?

Андрій, невдоволено цокнувши язиком, повторив свою промову вдруге:

- Я їду до Греції на три тижні. Новий проект, я – його керівник. Нова команда. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною. Відпочинеш, розвієшся. Проведемо час разом.

Кіра глянула на хлопця і заперечливо похитала головою.

- Ти ж знаєш, що не полечу. У мене навчання. Незабаром кінець семестру. - Кіра знизала плечима і додала. - Хоч би як мені не хотілося, зараз не час.

- А ти справді хотіла б?

- Звісно, ​​що за питання? - пирхнула Кіра, - Греція, це ж...

- Ні, Кирюш. Я не про країну. – перебив її Андрій. – Я про себе. Ти хотіла б поїхати кудись зі мною? Тільки ти і я…

Кіра судорожно проковтнула і відвернулася. Брехати, дивлячись у вічі, вона не вміла. А це було б брехнею. Вона щойно це дуже чітко зрозуміла, коли в голові промайнула думка, що відпочинок зараз був би марною тратою часу, абсолютно безсовісним його марнотратством. У неї зараз так багато справ...

Багато справ. Чому в неї завжди так багато справ, особливо коли це стосувалося Андрія? Так було завжди, і хлопець зовсім небезпідставно її звинувачував у відсутності прагнення проводити час разом.

Раніше вона хотіла, правда хотіла, але не могла. Не могла забити на навчання, не могла не відвідати бабусю, коли тій погано, не могла пожертвувати тренуваннями. Хотіла, але не могла.