Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Поговорити — присіли на лавці, яка щойно звільнилась. Ось інформація. Де вже там він подбав про експертизу їжі, спакованої з кухні, але все чисте, без будь-якої отрути. («Виходить — справа таки у напої із зілля. Залишків якого в мене нема»).

Щодо статків такого собі Романа Сергійовича Марцевича. «Нуль на масу». Акцій, майна чи рахунку — катма. Зареєстрований та фактично проживав за адресою своєї бабці. Помешкання — дохле, так звана двокімнатна «распашонка» між Шулявкою та Нивками, у власності цієї ж бабушки. «Ти ж питала за неї? Оцю, другу, тіпа, жінку старого Дідуха? Жива». Інвалід якоїсь там групи.

— А що? Я і так думав, що йому бабла малої треба. Ну і хай. Хай жениться, тільки щоб у неї все добре було. Ну, буває ж, а він через гроші ухватить, як то, старт?

Лобода подивувалася. Мовляв, ви ж завжди нервово ставилися до одруження хрещениці? Бонк махнув рукою. 1 нащось окреслив молодий міні-гай, що носив горде звання «Парк Позняки». Тут гуляли пари. Якісь такі, дуже домашні. З дитячими візками, гукаючи старших хлопчаків та дівчат, що терлися біля каруселі. Були й бабусі. Та що там, були й дідусі, які підштовхували найкрихітніші велосипеди з онуками. І не лише геть старі дідусі. Усілякі.

Тут і зараз — 8. Соля-Неля-Свєта

Соломія сиділа за комп'ютером, поклавши біля клавіатури кілька чистих аркушів. Гуглила все, що стосувалося техніки проведення соціологічних опитувань.

«Не анкетування, а так зване інтерв'ю. Тобто, очна бесіда з респондентом, опитуваним. Ага, добре… Відзначають, що найвідвертіше люди ставляться до інтерв'юера-жінки, віком 40–50 років…»

Задзвонила Зайцеві:

— Ти, часом, ще не в конторі? У мандрах? А повернутися туди можеш? Зараз скину тобі свою фотку. Зліпи на ваших машинках, ні, не посвідчення, бо печатку не намалюєш, а такий, знаєш, бейдж… Напишу, що там має бути. Бувай!

Додому хлопець повернувся нескоро. Мовчки поклав перед Лободою акуратно зроблений заламінований прямокутник.

— Тримай. Світлана Петрівна. Зайченко. «Соціс-гендер». В іменах своїх, Солю-Нелю-Свєто, не заплутаєшся? А прізвище — щоб мене підколоти?

— Щоб відчувати твою символічну підтримку й на відстані, Зайчище… Ну, й вибач. Я поки що не готова розповідати. Не тому, що не довіряю. А так, знаєш… Не хочу настрій розплюскати.

Хлопець мовчки подався на вихід з кімнати. Біля дверей кинув:

— То й хай. Я, до речі, теж мовчатиму. Щоб не розплюскати.

Соломія подивилась услід. Образивсь? Якщо так — шкода. Та постривай, невдовзі все має закінчитися. Хоч як. Бо й справді, не зможе ж вона роками підтирати кухонну підлогу в Асиному котеджі, охороняючи дівчину. Тим більше, що й охороняти надійно — не виходить. Значить, якщо невдовзі переконається, що не може розв'язати усе, так би мовити, кардинально, доведеться Бойкові шукати інших способів порятунку хрещениці. Витягати її з котеджу, змінювати її життя, середовище («еге ж. А тим часом мене буде пекти загадка, розгадки на яку не знайшла»).

Як там буде — але наразі треба спробувати відпрацювати дві заковики. Одну — щодо жінки. Невідомої, яка приходила в клініку, намагаючись роздобути фальшивий страшний рентген дівчини.

І друге. Перевірити реакцію Романа на дещо, що несе йому певний документ, який Лобода надибала в його кімнаті. А для цього, другого, варто б довідатися про Романа Марцевича побільше.

Наступний день у котеджі плинув також мляво. Щоправда, Ася забігла в кухню незвично веселою. Привітавшись, розчинила дверцята морозилки.

— Може, сюди не треба було, може, не морозити, приготуєте? Я рано-рано у супермаркет з'їздила, ага, сама, «Баркеттою». Тут м'ясо…

Соломія витягла упаковку, що не встигла стати льодяною брилою. Отже, маємо позитив. Що б не вплинуло, проте бліда спадкоємиця-наречена примушує себе визирнути з кришталевої труни. Усміхається, дбає про їжу. Сідала за кермо.

Лобода зловила себе на тім, що при згадці про Асю за кермом старенької автівки, не хочеться тішитися. Тьху. Бонком навіяло. Як би там не було, але не можна ж тримати дівицю, якій 27 років, під скляною покришкою!

Не можна. Якщо все навкруги неї — гаразд. А зараз?..

У ролі ретельної Нелі — вирішила приготувати тефтелі. Чи то як там «Термоміксі» написав — якісь аж пульпети?

Кухонний царьок, тимчасом, вередував. Натякав на дрібні невідповідності у грамульках складників. Лобода пошепки назвала його змієм лукавим, поставила у інший режим — мовляв, без зайвих роздумів, подрібнюй, а думати буду я!

Думати буде — вона. Сьогодні, ближче до вечора. У ролі не куховарки, а соціологічного опитувача.

Звичайно, краще б розпочати з першої заковики. З особи незрозумілої жінки. Але якщо вона є геть незнайомою, такою, якої Соломія ніколи не бачила в оточенні Асі… То як її шукати? Знайома ж тільки одна. Тетяна, мати дівчини. Лобода ще не придумала, як спілкуватися з нею.

Тому після роботи й прямувала убік від проспекту Перемоги, висівши з метро на «Нивках». За адресою, де, як повідомив Бончук, мешкає бабця Романа. Подумки повторювала собі.

…Тема дослідження — проблеми виховання хлопчиків у родинах, де немає батька. Кострубато… Може, збір матеріалів для дослідження: «Мама і тато — два в одному». Нехай, але ж через невідомого наразі сина цієї Наталії Іванівни треба вийти на онука? Та добре, процес підкаже. Якщо процес не обірветься тут же на порозі. Попруть її, грішну, разом із вигаданим «Соціс-гендером».

На одинадцятий поверх ліфт піднімався повільно, зі скреготом. На пустій сходовій клітці Соломія загальмувала: остаточно зосередитися, ще й почепити бейджик, виготовлений лапами Зайця.

Загальмувала — вчасно. Бо двері потрібної квартири — клацнули. Зачинилися, випустивши чорняву повнувату жінку. Знайому. Так, здається, вона навіть у цьому ж одязі, у якім пригналася тоді у котедж Тетяна.

Жінка й собі вперлася поглядом у Соломію. Спитала зі здивованою напівпосмішкою — «Неля?» Аби відразу ж по тому чи не заверещати:

— Що з нею? Кажіть уже, ви ж за мною! Що з Асечкою?

Лобода, на автопілоті, спромоглася зробити одне. Що б там не було насправді — наразі запхати жінку в ліфт. Разом із собою. Натиснути на кнопку першого поверху, вслуховуватись у гарячковий потік слів, впиваючись у свою долоню гострими кутиками невдягнутого ламінованого бейджа.

Ніби — усе ставало на місця. Звичайно, уже на вулиці. Звичайно, якщо й справді на реальні місця, якщо не йдеться про потрясну, хитру, тонку змову, про павутиння, сплетене двома бабами — бабцею Романа та матір'ю Асі.

Але ж так не виглядало. Зі слів Тетяни, у цій квартирі вона з'явилась уперше. «Передають мене.