Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

подій та осіб. Якщо, скажімо так, життя зібрало цей пучок без певного плану… І те, що Роман дурить Асю щодо свого кохання до неї, придумав якусь причину, аби спати в різних кімнатах — це одне. Сюди прилягає хуліганська витівка невідомого юнака з киданням цеглин. І моторошне обличчя — дружок господаря полюбляє вдягати хеллоувінівську маску, отой пластиковий жах. А таємничі кроки у будинку — це штучки жебрака-нахаби Едика, тобто, зовсім інше.

Гаразд! Але, в біса, до чого саме, до голубої квіточки чи нахабного будячка, притулити підпиляні сходинки? Осу в шухляді? Отруєння? Зникнення банки з зіллям та посуду з-під відвару?

Здається, до Едика все це не тулиться. Соломія таки взяла його на понт, він, повіривши у відеозапис, старанно пригадував-перераховував усі свої появи та дії в котеджі. Доводиться повірити в те, що гей-парочка не лише таємно цілується по ночах під Асиним будинком, ай… Готує вбивство.

Над головою пролунав розлогий дидактичний голос: «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція…»

Отакої. Мало не проїхала. Лобода встигла вискочити з вагона, двері мало не вдарили по плечах.

«Вірити — не вірити, це з іншого жанру. У нашому — можна лишень переконуватись. І все одно, якщо навіть веселий Роман і його юний інтимний приятель — хитрі й безжальні гравці… Все одно, у віртуальному букеті стирчить невідома троянда. Особа жіночої статі. Про яку прохопилася медсестра у клініці. Жінка, що приходила з дивним замовленням — спотворити рентген, налякати істеричну Асю».

Соломія прямувала Садовою. Біля хвіртки затрималася на коротку мить. Виходить ось як. Якщо всі «нєпонятки» навколо Асі — лінії, котрі не перетинаються між собою ніяк, то справу розв'язати не вдасться. Але… «Поки що ставлю на те, що у віртуального букета — все ж таки спільний, єдиний корінець».

День у котеджі минав мляво. Роман десь подався, не заглянувши на кухню. Ася, щоправда, з'явилась, і вигляд мала кращий, уже не піжамний. Принесла згори білизну, поклала в кошик, який стояв на пральній машині:

— Запустите? Пізніше, коли… Тобто, якщо не важко…

Не пішла. Переминалась у арці. Коли Лобода обернулася — вимовила з ніяковою усмішкою:

— Коли мені стало погано… Я знову дзвонила до дяді Толіка. А він завжди так шумить. Занадто. Ви казали, що вам можна вірити як йому? Якби був ваш номер…

Соломія, ні про що не питаючи, витягла з кишені робочого халатика апарат, натиснула на кнопки. В кишені Асиної довгої картатої спідниці заспівало «На згадку Елізі».

— Маєте. Ваш номер мені повідомив Анатолій Дмитрович, коли я приступала до роботи. Мій — занесіть у записник.

Лобода не наважилася продовжити розмову. Тим більш, що Ася, ніби злякавшись свого дивного прохання, також мовчки, залишила арку.

Млявий день став днем телефону. Бончук прислав SMS-ку, мовляв, інформація є, хай задзвонить, коли зможе говорити. Але цікавішим було те, що вдалося випадково почути.

В образі ретельної Нелі гаяла час, заходившись мити плиту та холодильник. Треба розуміти, робила це безгучно, хоч і не ставила таке за мету. Чула, як повернувся Роман. Ну, то й що? Вона — при роботі.

А в холі задзеленчала мобілка. Інший рингтон, не такий, як в Асі.

— Так, Ба. Звичайно, що це погано. Кажу ж… Почувається вона погано. А мені, ти думаєш, як?

Роман хвилювався. Кидав короткі фрази. Здавалося, хоче закінчити розмову якнайшвидше. Нарешті, запанувала тиша. Котру невдовзі перервав цей же рингтон.

— Не сьогодні… Почекай, не кричи. Звичайно… Усе. І я тебе теж, і я тебе, Гелло…

Цього разу його голос муркотів.

Соломія з'явилась у холі, несучи кухонне сміття у зав'язаному блакитному пакеті. Прямувала надвір, до смітника, ніби й не помітивши Романа. А він — зірвався на рівні ноги, здивований:

— Ви… Вдома?

Неля спинилась: «А? Що?» Висмикнула з вух маленькі навушники, сунула в кишеню, пробурмотіла, що вибачається, дозволила собі прибирати з музикою. («Ого, вчасно ж я знайшла цей непотріб за холодильником. У пилюці, напевне, ще від старих господарів. Ану — зауважить, що навушники не під'єднані ні до чого? Що в кишені не музика — лише мій кулак?»)

Молодий господар нібито зітхнув з полегшенням. Але, можливо, це просто здалося. Хоча… Нащо знов пояснює те, чого пояснювати не мусить?

— Заколібали. Добре, родичів можна зрозуміти. Асечка все хворіє, вони хвилюються. Але й ці рекрутери, що займаються підбором персоналу… Знаєте, як воно, коли виходиш на ринок праці? Прочитають резюме — й надзвонюють, коли хочуть.

(«Так-так. І саме рекрутера — „я теж“. Досить любовно. А родичі? „Ба“ — це бабуся. Там, у тому генеалогічному дереві, яке я намагалась прикинути, зазначено про її наявність. Про другу, нешлюбну дружину старого Дідуха-Дзюника»).

Млявий день добіг кінця, в усякому разі — щодо робочого часу. Вийшовши з метро, Лобода розпустила хвостика, що стягував волосся, замінила сонячні окуляри Нелі на свої, справжні, улюблені.

Міні-гай на Позняках, де Соломія призначила зустріч Бончукові, був милим. Приведеним до ладу, з яскравими дитячими атракціонами, ставком у ошатній кам'яній облямівці. Вона не телефонувала, хоча обіцяла відразу ж датися знати, як з'явиться. Йшла повільно, додумувала своє.

«Коли підозрюєш — стаєш необ'єктивною. Треба примусити себе не зашорюватися. Хоч би з приводу Романа. Треба відзначити, що він кілька разів хвилювався з приводу нещасть з Асею. От і сьогодні, коли дзвонила ця його Ба — мало не кричав, кажучи що через оце усе йому погано. Хоч і гей, чи бабник… Стривай, все ж таки — гей чи бабник? Цілувався з хлопцем вночі — ще й як. А Гелла? Чи може педераст називати свого коханого жіночим іменем? І взагалі, що за ім'я? Відьомське. З Булгакова».

Лобода несподівано побачила Бончука. Таки він. Трохи незвичний, у джинсах, у так званій гавайській сорочці на короткий рукав. Дивилася з алеї, згори, й уперше зауважила — жорстке волосся світиться зародком лисини.

Не стала дзвонити. Спустилася до води кількома широкими сходинками. Голуби сірувато-рожевою хмарою пурхнули з-під ніг, і Бонк рвучко обернувся на «фр-фр». Біля сходів, зі ставка, голосів додали качки. Цілком схвально, бо в голубах вони справедливо бачили суперників щодо шматків. Шматки ж летіли з рук цього пана, який смішно виставив уперед масні губи.

— Ще раз здрастуйте. Носите з собою хлібчик для пташок?

Бончук, здається, не так знітився, як розсердився.

— А я що? Я що, вам усім — машина? Ти подивись, хто їх годує? Нормальні мужики!

Соломія подумки пошкодувала про дурну свою шпильку. Та Бонк вже загув, дещо розгублено, проте, приязно. Мовляв, не з собою носить. Тут,