Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

його чекала лаконічна записка: «Будь на зв'язку! Сам не дзвони». Другий рядок — «Все гаразд» — ні в чім, крім бойового настрою Лободи, не переконував.

Котисько Гриць прокинувся, запитально нявкнув. «Ось тобі і няв» — констатував Заєць, повертаючись з балкона. Біля під'їзду не було автівки, «Ренусі» Соломії.

* * *

Машину вона припаркувала далеченько. Йшла пустими вулицями, насолоджуючись прохолодою. Біля котеджу загальмувала. Не знати, як сюди безгучно пробирався дрібний похатник Едик, а ось вона вдома змочила роздобутий у нього ключ олією. Може, дурня, а може й ні.

Ключ не рипнув. Біля сходів Лобода, здається, припинила дихати. Кралася нагору, не вмикаючи світла, пальцями, легенько, відштовхуючись від стінки.

Оборудка з проникненням у пусту кімнату, ту, що у веселковому майбутті мала б стати чи гардеробною, чи гостьовою, пройшла тихо-гладко. Соломія опустилася на матрац біля стінки.

Залізти — залізла. Тепер би точно сформулювати, по що. Що сподівається побачити й почути. Лобода перевела подих.

«Я ніколи не ночувала тут. Я хочу зрозуміти… Що саме? Та хоч щось. Ні — то ні. Перебуду на матраці, вислизну, вбрання Нелі маю у сумці, перевберуся, зайду зранку».

Час для роздумів? Може, й так. Сьогодні вона не лише лякала недолугого Едика та дещо фоткала. Коли Роман по обіді привіз Асю з лікарні, вона таки зайшла в кімнату до блідої, здається, схудлої дівчини. Причім, у тому своєму іміджі пророчиці чи янгола-охоронця, коли говорить з нальоту, і не як служниця.

— 1 де ж ваша велика кружка, червона з білим?

— Тут…

Ася, не замислюючись, не обертаючись, показала у бік піддзеркальника. І, зустрівши запитальний погляд, нарешті побачила відсутність посуду. Мляво розвела руками.

Зіллячко, пахуче, заспокійливе, вона купувала на базарі в бабусь. Вже давно. Воно собі висохло, так-так, запарювала чи не кожного вечора. А по тому, коли отруїлась уперше? Деякий час не пила. Не боялась м'яти, не думала, що отруїлася нею, просто банка десь загубилася.

— Давайте — уважніше. Ви завели нову банку, купили нову траву… Хіба вчора не зникла й ця, нова? Її ж не було у шафці.

Ася замислилась. Ага, вона й сама шукала своє зілля. І що з того, що банка виявилась у барі в холі. Взяла, запарила. Може, з другої? Іншої? Та ні, другої такої не було, бо ж своєрідна, зі скляною кришкою.

Діла-діла. З дому як хвилею змило банку, мало того, зникло горня, з якого пилося зілля. Котре чи не місяць не робило ніякої шкоди. Добре, банку викинув Роман, як і збиравсь. Але ж тоді з чого заварювався чайок отруйного вечора? Чому банка знайшлась у барі?

До речі, може й не в зіллі справа. Чи вдалося Бойкові налагодити експертизу вмісту інших пакетиків?

Чесне слово, шкода її, тої, що Бонк уперто називає малою. Як тінь, сидить на ліжку, в піжамі з розмитими по праннях ведмедиками.

Може й Романа шкода. Сьогодні (чи уже вчора?) Соломія тихо вийшла з Асиної кімнати, почувши, як він збігає сходами наниз. Збігав енергійно. Проте, коли побачила його в холі — сидів, наче Бонк, сперши голову на руки. Нічого не пояснював, кинув чи не зі сльозами: «От, бачите… Що вона у себе тримала, що наробила з собою!»

Темрявні роздуми раптом прошив гострий, розбійницький свист з вулиці. Лобода заклякла. Пункти «нєпоняток» знала ж напам'ять! Про якийсь такий свист Ася розповідала хрещеному, мовляв, літали цегли, свистіло, ще й виття жахливе було… Навіть якщо це зовсім інше — вона прокинеться зараз. Злякається.

Нагорі рипнула клямка. Хтось тихо заходився долати східці униз. Ого… Ася спішить на зустріч зі свистуном?

Перечекавши, Соломія вислизнула на сходовий майданчик. Двері у кімнату Асі замкнені. Ледь відчиненими, із маленьким світлом усередині, були двері кімнати Романа. Вхідні ж, нанизу, легенько клацнули.

Лобода повернулася до своєї схованки. Дарма! Вікно тут — мансардне, дідька побачиш. Скинула легкі сандалії, ковзнула в Романові двері. Тут вона, шпигунка, і впіймається? Ну, та й…

У віконце, з якого таки видно, світив вуличний ліхтар. Він не шкодував і світла униз, де…

Де між парканами молодий господар міцно обіймав, за плечі, за шию, якогось юнака. Той, невисокий, стрункий, звів руки на потилиці Романа. Цілував.

Соломія стояла при вікні. Ці, між парканами, про щось говорили. Нарешті, розсталися. Хлопчина припустив вулицею. Роман (наречений блідої цнотливиці!) не зрушився з місця, дививсь услід. Хлопець іще раз свиснув. Коротко, різко. Затримався на мить, нахилив голову, ніби щось вдягнув. І озирнувся.

Лобода мало не скрикнула. Потворне, зеленкувато-чорне нерухоме обличчя вишкірилося що до Романа, що, здавалося б, до вікна. Роман же… Підняв руку у привітанні. Коли обернувся, прямуючи до хвіртки, цілком людським і гарним його обличчям, здається, блукала ніяк не злякана посмішка.

Вона навшпиньки повернулась у свою криївку, на матрац. Треба перечекати годину. Хай його, хоч хвилин сорок.

Соломія спокійно ставилася до гей-кохання.

Вона й справді вважала, що справи (й смаки) під ковдрою — це виключно особисте. А процент розбещень, зґвалтувань, педофілії — практично співпадає, що в так званих натуралів, що в секс-меншин.

Але тут — не це. Якщо Роман щиро кохає якогось «мальчіка»… Якщо «мальчік» дозволяє собі переслідувати, лякати Романову, про людське око, наречену…

Йдеться не про особливості. А про обман. Про грошву, чи, може, статус, який прагне злизнути Роман — шлюбом, або званням нареченого. Нєхарашо…

Тут і зараз — 7. Букет

Другий світанок — без сну. Соломія вислизнула з котеджу, доїхала на Позняки. Заєць відчинив, ледь почувши, що ліфт зупинився на їхньому поверсі.

— Привіт-привіт. Не спиш через мене?

— А ти — через того довбаного Бонка…

Лобода спитала за Гриця. Бо не зустрів. Заєць посміхнувсь — «у мене дрихне. Ти ж нас покинула». Соломія, скидаючи сандалії, втомлено зашльопала в кухню.

— Сашо… Здуріти. Цей Роман має голубе кохання. Може, у тім усе й є? Але, слухай, все одно не вірю. Він, здається, може крутити отак голову Асі, про щось їй брехати, але ж не здатен на…

Через пару годин, після душу, кави, після того, як постояла на рідній лоджії, в роздумах, які визнала безплідними, Лобода зібралася на «Нелину роботу». Заєць кинув:

— Ну, як тепер спілкуватимешся з Романом, як дивитимешся на нього, знаючи його маленьку солодку таємницю?

Вона недбало махнула рукою. І справді — дивитись, то дрібниця. Промимрила: «Головне — розібратись з букетом». Заєць глянув здивовано: мовляв, що за нова деталь? Соломія мовчки похитала головою.

Букет. Віртуальний, звичайно ж. Тобто, пучок