Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Бончук знову сидів на терасі, кохаючи свою голову на підпорках важких рук.

— Давай. Знайду, де перевірити. І, знаєш… «Анатолію-Анатолію». Не звик. Називала б хоч Толіком, хоч… Бонком? Ти як на це?

Лобода випхала Бончука, лишивши за дужками, як би мала звертатися до нього. Тим часом, ранок, коли у котеджі була вона сама, набирав сонячної сили.

Ковзнула нагору. Ходила навшпиньки, хоч у будинку — нікого. На низ повернулася зосереджена, схвильована. Притьмом витягла із сумки планшета. Налаштувала на фотографування, знову піднялася сходами.

Тут і зараз — 5. Скажена служниця

Одинокий ранок котив далі.

Коли козлячий голос на терасі завів — «Я здесь, Інезілья, я жду пад акном…», —  Соломія, цілком готова до будь-якої зустрічі, виросла тут таки, на терасі.

— От і кайф! Я ж до тебе, Нелечко-цукерочко й співав! Так-так, не до племінниці..

Едик випинав живота в іншій, джинсові сорочці. Пахтів не перегаром — одеколоном. Лобода несподівано усміхнулася:

— Привіт! А ходи-но сюди, до мене…

Підтоптаний кавалер, здавалося, не знав, чи вірити у таку приязність. Проте вагався лише мить, змовницьки ковзнувши у хол. Раз! — Соломія різко опустила униз ручку дверей, зачинивши вихід на терасу. Звичайно, відчинити — раз плюнути, але вона відрізала гостя від клямки, й, наступаючи на його живіт, грізно засичала:

— На кухню! Бігом!

Всі «ти чого» та «що таке» лишила без відповіді. Легенько (але ж шльопнувся, розгублений, переляканий) штовхнула в груди, примушуючи сісти на табуретку. («Не втратити темп! Приголомшити!») Розвернулася до арки й крикнула:

— Хлопці! Усе путьом! Впіймався. Поки що я сама, гукну, то підстрахуєте!

— Здуріла… Які…хлопці? Та я міліцію…

Едик шепотів, з острахом косуючи на стелю. А Лобода, пристукуючи по столі схопленою зі стіни важкою качалкою, карбувала: «Ми тобі — і міліція, і реформована поліція, і хрен на мордяку. Жени ключі! Ну?!» Мужик вирячив очі:

— Та не маю ж! Я ж тут, у Києві, по знайомих, де на ніч пустять, мені ж ключів не дають…

— Не клей горбатого до стінки. Ті ключі, що тута злизнув, ну?

Едик квапливо копирсавсь у своїй напханій торбині. Звідтам на підлогу жабою вивалилася зіжмакана, відверто брудна майка у синю смужку. Поряд з нею задзеленчала зв'язка сріблястих ключів.

— Я не хотів! Я не кидав, це випалося, не бий!

Він зігнувся на табуреті. Соломія перекинула качалку в ліву руку, а правою відпустила дзвінкий ляпас по опецькуватій щоці:

— Спокійно й по пунктах. Коли ти заходив сюди. Мається на увазі так, що тебе не бачили. Що робив, що брав. І не помилися, бо про відеоспостереження ти й не подумав, еге? Розповідаючи, ти просто підтверджуєш, що тобі можна вірити. Або — не підтверджуєш. І тоді ми тобі («Господи, де ці „ми“?»)…

У круглих очах блиснули сльози. Губи засмикались. Едик ногою намагався заштовхнути брудну одіж під табурета.

— Бий! Не ти перша!..

Заходився перераховувати, та не свої злодійські візити в котедж, а як били. «І та сволота, татусь-не татусь, коли до нас перся, коли мама Муся не бачила… І в ментярні, і…» Лобода витягла з кишені, по столу штовхнула пачку сигарет, запальничку: «Ближче до теми!»

Що ж, так і було. Ключі він поцупив, коли втерся привітати з купівлею дому. Залазив — зо три рази. Роздобув пару пляшок з бару. Раз потяг ковбасу — «суха, дорогуща». У той день, коли була метушня з осою, ну, коли він лід давав, так зайшов без ключів, через терасу:

— Дивіться там на своєму відео, а я — все, як було…

— Отже, дрібний злодюжка. А похвалявся, що повбивав би!

Едик подивився здивовано.

— Так — п'яний же був. Коли казав. Ну, і так, ти, коли кажеш — «вбила б», то вбиваєш, га?

— Значить так. Досить тут, у Києві, по знайомих проїдатися. Сьогодні ж — на поїзд! Перевіримо.

Лободі здалося, що до дверей її заручник ішов на тремтячих ногах. І раптом, несподівано, вона гукнула його. Дістала свій гаманець. Простягла дві купюри по сто гривень. Добавила двадцятку й десятку: «На квиток».

— А… Забагато, є й дешевші…

— Значить — поснідаєш.

Заклацнула двері. Повернулась у кухню. Притислася спиною до стіни, й повільно присіла навпочіпки. Аби через хвилину піднятися, струсонути головою, забрати з підлоги ключі.

Тут і зараз — 6. Таємні обійми

Увечері Лобода намірялася розповісти Зайцеві про свою аферу барвисто та весело. Бо ж і справді — цирк на дроті! Не кажучи про «грізних хлопців у засідці», на яких посилалася, не кажучи про фантазію з відеозаписом усіх пересувань у будинку — чого ватує одна качалка в її руках…

Та веселощі не розгорялись. У правій долоні огидно відчувалася чужа щока, драглиста. Нещасна?

Заєць раптом стиснув у своїй саме цю її руку:

— Соломіє, ти таки хочеш отримати по голові? Ну, гаразд, типчик обгадився з переляку. І дійсно, не схоже, що такий наважиться отруїти, чи що там іще. І — аргумент: повіривши, що все фіксують приховані камери, він у дім більше не поткнеться.

Але ж! Усе могло бути не так, щоб аж весело. Був би цей Едик іншої вдачі, вона, саме вона, одна в цій халабуді, могла б ще й як нарватися!

Лобода знизала плечима. Потяглася до своїх аркушів. Чорною ручкою акуратно, хрест-навхрест, перекреслила нотатку «Едик». Подумала, й поставила плюс коло пункту, де серед «непоняток» були зазначені шарудіння у кухні та холі, що налякали Асю.

Втупилася в інші записи. Зітхнула.

— Розумієш, воно так, моя сьогоднішня несподівана атака, вона й трохи дурнувата, й, може, небезпечна. Але… Коли я просто спостерігаю, я геть не просуваюся до розв'язки! Може, якраз доведеться діяти різкіше, аби викреслювати оці пункти.

Лобода не збиралася спати. Ввімкнула фотогалерею у планшеті. Уважно подивилася на те, що крадькома сфоткала нині нагорі, у котеджі. Знову сягнула по аркуш, внесла новий пункт, позначивши його однією літерою зі знаком запитання. Задзвонила Бончукові.

— Зробіть ось що: постарайтеся роздобути дані, чим реально володіє Роман Сергійович Марцевич. Тобто? Ага, майно, яке є його власністю. Дуже треба. Будь ласка…. Бонку.

Сама не знала, чому отак, зопалу, назвала крученого «роботодавця» його улюбленим погонялом. І той радісно загудів, приклавши до обіцянки постаратись усе зробити неочікуване «чмок-чмок» на закінчення зв'язку. О-о-о… Начудила?

Соломія стягла із себе улюблену домашню хламиду. Надягла зручні шаровари, широкі, так звані «аладінки». Не сковують рухів, еге ж.

Коли Заєць, вже вночі, вийшов зі своєї кімнати, на кухонному столі