Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Рука на уколи, кажуть, легка. Моя ж територія — від Шулявки, що туди, до Політеху, що сюди. Заробляти ж треба?»

Про заробляти, про те, що треба розуміти, грошей обмаль, Тетяна говорила не так, як Едик. Без надриву, без образи, без захланності.

Звичайно, говорила тоді, коли Соломія чи не поклялася — з Асею усе гаразд. Та й не по неї, Тетяну («а якби це могло бути? Хто б знав, де ви з медсестринським візитом?»), прийшла сюди ретельна Неля. Щодо своєї появи в будинку Лобода не вдавалася в подробиці. Намагаючись і собі потрапляти у рвучкий, неспинний ритм співрозмовниці, туманно пояснила, що прийшла в квартиру поверхом вище — підзаробити. «Одноразове замовлення, ви ж тільки — нікому». Ліфт там, на дванадцятому, не викликався. Ну, й…

— Прибирання після побілки? Ой, я б не взялася. Голова останнім часом крутиться, якщо вниз тримати. А тут же — нахиляєшся-нахиляєшся, а воно, біле, проступає?

Соломія продиралася крізь невпинне цокотіння. Аби зашпортатися на словах, вимовляючи які співрозмовниця забула прикрити рота, демонструючи відсутність верхнього зуба: «Нелю? Як там Аська моя, як живе?»

Тетяна благала — якось придивитись там, на місці, за дівчинкою. Вона навіть зможе доплатити Нелі, «ну, там щось», якщо та зробить, щоб Асі було «веселіше, й не лячно».

Розпрощалися. Може, це й нерозумно — плюхнутися на лавку під трьома високими деревами, прямо тут, неподалік?..

(«Звичайно, треба пам'ятати, що спиратися на емоції, на відчуття заборонено. Якщо це розслідування. Добре. Забудемо поки що те, що Тетяна… Те, що моє відчуття — вона не здатна спричинити зло. Ще й продумано-витончене. Ще й — Асі»).

Що в сухому залишку? Без емоцій, без припущень? Розповідаючи про свої медсестринські замовлення, Тетяна сказала, що останнім часом найважчим було — сидіти з якимось дідом, що в повному маразмі. За нормальні гроші, проте, з виїздом, без права з хати — на крок. Вивезли якісь там свого родича на дачу, кілометрів за 80 від Києва. І найняли її, бути невідступно, поки вони у відпустку не приїдуть.

Дати, числа подій навколо Асі вибудувалися в голові у якийсь чорно-білий графік. І виходило, що сиділа медсестриця при своїм підопічнім, за містом, якраз тоді, коли якась жінка ходила у «Борис» замовляти спотворений знімок пацієнтки Петрук.

Ага, і тоді, коли хтось підсипав (треба розуміти, таки підсипав!) отруту у м'ятне зілля, Тетяни в місті не було.

І ще — в сухому залишку. Відомості про Наталію Іванівну, яка потребує уколів на дому.

Не так, щоби багата, проте — дама, пані. В неї якась давня травма спини, то зараз, постарішавши, пересувається квартирою на інвалідному візку. Ще й катаракта у неї, на обох очах. А сичить же, якщо спробуєш ставитись як до сліпої!..

Лобода вдруге перевела подих біля того ж під'їзду. Вона повернулася сюди, попри втому. Все одно вона нині вже тут, на районі. А час — біля сьомої, ну, добре, трошки по сьомій вечора. У вчорашніх відгуглених джерелах зазначено, що це час, цілком прийнятний якраз для жанру домашнього соціологічного опитування.

Нарешті, причепивши до грудей бейджик, Соломія зосередилася, й натиснула на дзвінок.

Очікувала на довгий словесний поєдинок зі старечою підозрілістю. Та двері перед інтерв'юером з соціологічної кампанії розчинилися напрочуд швидко.

Тут і зараз — 9. Чим пахне ненависть

Вечірнє метро було напівпустим. А після пересадки на «Золотих воротах» і поготів. Лобода бачила навпроти, у темному склі, своє розмите віддзеркалення. І відводила очі. Бо власне обличчя час від часу ніби змінювалося, ставало іншим.

У тьмяному віддзеркаленні малювалися гострі вилиці. Запалі щоки. Високо сколоте над потилицею сиве кучеряве волосся.

Вона потерла скроні. Не в утомі справа. Навіть, не в інформації. Справа в тім, що вона чи не отруїлася надміцними випарами ненависті.

Правда-правда, це не вишуканий словесний образ! Воно й дійсно буває. Ненависть, яку випромінює людина, робить повітря у замкненому просторі неприйнятним. Навіть, якщо ця ненависть б'є не по тобі. По третій особі. Далекій, мертвій.

Спочатку все йшло, як годиться. Дослідження щодо тендерної теми, зокрема, виховання хлопця матір'ю… Вибірка реципієнтів, у яку потрапили випадкові жінки різного віку… Опитування цілком анонімне…

Наталія Іванівна легко, може, й з іронією, кивала на кожне твердження. Запитання щодо ступеня довіри сина до матері, щодо матеріальних проблем, всіляку таку лабуду, котру Соломія, напевне, непрофесійно з точки зору соціології накидала напередодні — літня пані долала легко й нецікаво.

Ага, вдалося паралельно з'ясувати дещо, так би мовити, не з оціночних міркувань — з біографії. Перший шлюб, від якого й народився син, розпався дуже давно, здається, пані Марцевич не мала про нього що згадати. Подружнє життя дорослого сина? Наталія Іванівна попросила відзначити найнегативніший варіант відповіді. Без коментарів. Чи є в сина діти? Так, її онук.

Гомосексуальні схильності хлопця, який виховувався лише матір'ю? Заперечний рух головою, тут — з коментарями, навіть з усмішкою:

— Цієї проблеми нам не випало. Знаєте, що сина, що онука — мені раненько довелося з дівок стягувати. За шкурку, отак!

Наталія Іванівна жартома склала зморшкуваті пальці дзьобиком. Жест не виглядав страшним. Може, трохи вульгарним у контексті відповіді, але ж, сидить тут одна, рухається в інвалідному візку. Аби побачити хоч силует крізь свою катаракту — світить у вічко дверей потужним променем вузького ліхтарика. Нудьгує. Ось, плямкає язиком, зрадівши візиту втомленої опитувачки.

Коли ж почалося? Коли руки старої стали справді моторошними? Не пальці дзьобиком, а отак, кулаком по кулаку. І здавалося, між цими кулаками, між ударами, чавиться не пустка, а жива істота?

Ага, ось так. Можливо, звичайно, що скажена хвиля наповнювала сухе тіло поштовхами, поступово. Але вибухнуло ось коли. При запитанні про ставлення сина одинокої матері до її подальших партнерів, якщо такі були…

— Були! Був! 1 є! Здох — але є! Бо кілок у могилу не забитий!

Стара говорила рвучко, впевнено, немов гортала сторінки книги, з якою лягала і вставала.

Цей, другий чоловік, хоч і незаконний, поставав над уявними сторінками тінню казкового монстра.

Хто зна… Може, так воно й було. Може, Дідух (бо йшлося ж про нього) спокійно, наче без злості, а з накинутої, вимушеної потреби — регулярно лишав на щоці хлопця п'ятипалий відбиток своєї руки. Може, й утекли вони з сином, подалі, саме після того, як («по трьох роках! Я три роки терпіла!») вона, повертаючись з роботи, застала свого хлопця, який тупо сидів на широкому підвіконні в під'їзді. Й сказав, що в квартиру